Політика щодо окупованих територій: криза бачення чи відсутність суб’єкта
Адвокаційна директорка Центру прав людини Zmina Альона Луньова в інтерв’ю для медіа аналізує стан державної політики щодо окупованих територій та її інформаційної складової. На її думку, Україна досі не має чіткої відповіді на питання, ким є люди, що лишилися в окупації, — своїми чи потенційною загрозою.
Інформаційна політика щодо окупованих територій в Україні не може бути ефективною, поки не існує загальної стратегії щодо самих окупованих земель. Таку тезу висловила адвокаційна директорка Центру прав людини Zmina Альона Луньова. Вона наголошує, що комунікація держави з людьми в окупації — це не лише про повідомлення, а й про доступ до освіти, послуг і можливість залишатися частиною українського суспільства.
На думку експертки, ключова проблема полягає у відсутності єдиного органу, який би формував і координував політику щодо окупованих територій. Після ліквідації профільного міністерства ця функція перейшла до Міністерства з питань громад, територій та внутрішньо переміщених осіб. Однак, як зауважує Луньова, навіть у назві цього відомства немає згадки про тимчасово окуповані території, а новий міністр у публічних виступах про них не згадує.
«За території ми боремося, а готовності боротися за людей я не бачу», — зазначає адвокаційна директорка. Вона наголошує, що в різних відомствах бракує синхронізації: Міністерство освіти пропонує пільгові умови вступу для молоді з окупації, Мінсоцполітики — фінансову підтримку, а Служба безпеки України водночас створює бар’єри для в’їзду через перевірки. Це, за словами Луньової, формує суперечливі наративи: з одного боку, людей закликають повертатися, з іншого — кожен, хто виїжджає, може сприйматися як ризик для національної безпеки.
Окремо експертка зупинилася на міфах про «незворотно деформованих» пропагандою людей. Вона пропонує звернутися до історичного досвіду та нагадує: радянська влада також проводила потужну індоктринацію дітей, однак це не завадило багатьом українцям жити в незалежній державі. Окупація не має ставати тавром на все життя, а мовчання людей в окупації — це часто стратегія фізичного виживання, а не свідомий вибір.
Луньова також критикує підхід, за якого відповідальність за окупаційні документи чи паспорти перекладається на людину. Вона нагадує, що примусова паспортизація — це системна політика Росії, а не вільний вибір мешканців. Питання має бути не в наявності російського паспорта, а в діях людини на посаді, яку вона обіймає.
Адвокаційна директорка вважає, що медіа можуть відіграти значну роль, розповідаючи історії людей, які виїхали з окупації, пояснюючи ціну проукраїнської позиції та демонструючи різноманітні форми спротиву — від символічних жестів до активних дій. Водночас вона наводить дані, що лише 0,3% публікацій в українських медіа присвячено окупованим територіям, що свідчить про недостатню увагу до цієї теми.
Відсутність єдиного бачення та координації між відомствами, на думку Луньової, призводить до того, що інформаційна політика формується стихійно. Без чіткої відповіді на питання, навіщо Україні люди з окупованих територій і яким буде їхнє майбутнє, неможливо вибудувати ефективну комунікацію, яка б зберігала зв’язки та сприяла майбутній реінтеграції.
