ТОТ у новинах: як окупація зникає з українського інформпростору

Що довше частина українських територій перебуває під російською окупацією, то менше уваги вони отримують в українському інформаційному просторі. За даними Інституту масової інформації, у 2024 році лише 2,1% новин у досліджуваних національних онлайн-медіа стосувалися тимчасово окупованих територій, а в січні 2025 року цей показник наблизився до 1%.

Інше дослідження медійного, культурного та наративного ландшафту теми ТОТ засвідчило, що у 2025 році лише 0,3% проаналізованих повідомлень у Telegram, Facebook, YouTube і TikTok були присвячені окупованим територіям. У телевізійному ефірі частка сюжетів про ТОТ і переселенців сягала близько 5,2%, причому майже половина таких сюжетів висвітлювала військову активність, а не життя людей в окупації. Ці цифри отримані за різними методологіями, тож механічно порівнювати їх не варто, але всі вони вказують на одну тенденцію: тема окупованих територій і людей, які там залишаються, перебуває на периферії уваги.

Проблема не в тому, що вона втратила актуальність. Після 2022 року площа окупованих територій зросла, там далі живуть українці, а Росія продовжує змінювати освітнє, культурне, релігійне та інформаційне середовище, переслідувати незгодних, мілітаризувати дітей і примушувати людей отримувати російські документи. Проте що довше триває окупація, то складніше про неї розповідати.

Найочевидніша причина — відсутність фізичного доступу. Приїхати на місце, поговорити з людьми, побачити подію на власні очі та перевірити інформацію в кількох джерелах — базова журналістська робота, яка в умовах окупації часто неможлива, і з часом ця проблема лише поглиблюється.

Шеф-редакторка проєкту "Донбас. Реалії" Олена Механік розповідала "Детектору медіа", що до повномасштабного вторгнення редакція ще могла отримувати ексклюзивні відео з окупованих міст і сіл сходу України. Після 2022 року команда свідомо відмовилася від такого способу роботи, адже контакт з українськими журналістами може коштувати людині в окупації свободи або життя.

Схожий досвід описує шеф-редакторка "Східного варіанта" Анастасія Руденко, говорячи про "уламки реальності", з якими сьогодні працюють журналісти. На територіях, окупованих із 2014 року, кількість контактів із роками зменшується, контроль російських окупаційних адміністрацій посилюється, а люди стають дедалі вразливішими. Тож дефіцит інформації про ТОТ — не стільки наслідок редакційного вибору, скільки результат умов, у яких одне повідомлення, фото чи свідчення може наражати на небезпеку того, хто його передає.

Друга проблема — верифікація. Навіть коли інформація з окупованої території доходить до редакції, постає питання довіри до неї. Місцеві реєстри та офіційні українські джерела часто недоступні, частина даних походить із російських ресурсів і телеграм-каналів, фото й відео можуть бути старими або вирваними з контексту, а зателефонувати людині на місці для підтвердження часто неможливо через ризик для неї.

Журналістка "Громадського радіо" та представниця ІМІ в Луганській області Валентина Троян розповідає, що для перевірки інформації з окупації звертається до людей на місцях, яким довіряє, і якщо підтвердити дані не вдається, то не використовує їх. Після 2022 року підтримувати такий зв'язок стало значно складніше й небезпечніше, тому особливої ваги набуває знання місцевого контексту, яке роками накопичували регіональні та релоковані редакції. Саме на них сьогодні значною мірою тримається системна робота з темою окупованих територій.

В Україні є редакції, для яких ТОТ ніколи не були "однією з тем". Після 2014-го, а потім після 2022 року багато з них були змушені виїхати, продовжуючи працювати для людей, які залишилися в окупації. Щоразу, коли Росія обмежує доступ до чергового українського ресурсу чи платформи, редакціям доводиться шукати нові способи залишатися на зв'язку з аудиторією.

Засновник і головред "Реальної газети" Андрій Діхтяренко описує цю логіку так: блокують сайт — редакція переходить у соцмережі та YouTube; блокують Facebook — шукає інші канали; з'являються нові обмеження — йде туди, де її ще може знайти аудиторія. За його словами, сьогодні близько 20% аудиторії "Реальної газети" в TikTok — це користувачі з окупованих територій. Водночас Діхтяренко формулює проблему, яка стосується вже не лише релокованих редакцій: українському медіапростору бракує зв'язку між медіа, які системно пишуть про ТОТ, і загальнонаціональними редакціями. Журналістика про окуповані території не може залишатися переважно відповідальністю тих редакцій, які самі походять із Луганська, Донецька, Мелітополя, Херсона чи інших окупованих міст. Їхня експертиза, джерела й знання локального контексту мають ставати частиною загальнонаціональної журналістики. Не обов'язково кожній великій редакції створювати окремий відділ із питань ТОТ, але співпраця, обмін перевіреною інформацією, спільні матеріали та використання експертизи релокованих медіа можуть повернути цю тему в щоденний порядок денний.

Пояснювати низьку увагу до окупованих територій лише складністю журналістської роботи недостатньо. Олена Механік звертає увагу ще на одну причину: для людей, яких із ТОТ майже нічого не пов'язує, інтерес до того, що там відбувається, з часом може згасати. На четвертому році повномасштабної війни українці щодня мають безліч власних проблем — обстріли, втрати, мобілізацію, економічну невизначеність. Це зрозуміло, але тут виникає пастка: що довше люди живуть в окупації, то менше ми про них знаємо, а що менше знаємо, то легше вони перетворюються в нашому уявленні на абстрактних "жителів ТОТ". Зникають відмінності між містами й регіонами, окремі досвіди, розуміння того, як люди пристосовуються, чинять спротив, виховують дітей, зберігають українську ідентичність або просто намагаються вижити. Поступово слабшає відчуття, що йдеться не про територію на карті, а про частину українського суспільства.

Саме тому точною видається думка Олени Механік: люди в окупації мають відчувати, що їх не викреслили з українського інформаційного простору. Журналістика про ТОТ працює у двох напрямках — допомагає людям на підконтрольній території знати, що відбувається в окупації, і водночас передає сигнал у зворотному напрямку: ми про вас пам'ятаємо, ваш досвід важливий, ви залишаєтеся частиною спільної розмови. Це вже питання не медійної видимості, а зв'язку між людьми, який Росія намагається розірвати.

Присутність окупованих територій у новинах сама по собі не означає, що ми знаємо, як там живуть люди. Дослідження медійного, культурного та наративного ландшафту показало: близько 44% сюжетів про ТОТ у телеефірі стосувалися військової активності Сил оборони. Це зрозумілий і необхідний фокус під час війни, але окупована територія — це не лише "напрямок" на карті бойових дій, а й школи, лікарні, робота, релігійні громади, діти, культура, економіка, стосунки між людьми, російська пропаганда та опір їй.

Матеріали, які показують ці різні виміри життя в окупації, з'являються. Цього року на спеціальну номінацію конкурсу "Честь професії" для матеріалів про життя українців в умовах тимчасової окупації надійшла 91 робота — розслідування, репортажі, документальні проєкти та історії про різні аспекти життя на ТОТ. Це показує важливу різницю: проблема не у відсутності журналістів, які працюють із темою, чи матеріалів про окупацію, а в тому, що вони не формують достатньої системної присутності ТОТ у загальнонаціональному інформаційному просторі. Сильні окремі роботи не замінюють постійної уваги до того, що відбувається з українцями в окупації. Якщо цей вимір зникає, ми можемо знати, що відбувається біля окупованої території, але дедалі менше розуміти, що відбувається всередині неї.

Колись Україні доведеться відновлювати зв'язки між людьми, повертати інституції, працювати з досвідом тривалої окупації та реінтеграцією громад. Робити це буде значно складніше, якщо роками ці люди та їхній досвід залишатимуться на периферії суспільної уваги. Тому питання не лише в тому, скільки матеріалів про окуповані території виходить сьогодні, а в тому, чи залишаються ці території частиною щоденної розмови про Україну — причому не лише в контексті бойових дій, а й у контексті людей, які там залишаються. Що довше триває окупація, то складніше зберігати цей зв'язок: Росія послідовно намагається розірвати його фізично та інформаційно, і що менше ми говоримо про людей в окупації сьогодні, то складніше буде відновлювати цей зв'язок у майбутньому.