Дефетизм-2026: як наратив «я більше не вивожу цієї війни» шукає тріщини в суспільстві

На п'ятому році повномасштабної війни ворог не відмовився від прямого залякування, але дедалі частіше обирає іншу ціль — колективну психіку українців. Мета не стільки знищити, скільки посіяти паніку й зневіру, зламати суспільство емоційно там, де не вдається зламати фізично. Лінія фронту тут проходить не лише по землі, а й по нервах.

Ключову роль у цьому відіграють російські наративи, які підводять людей до думки, що ціна спротиву надто висока. У пропагандистському аналізі для цього явища є точний термін — дефетизм (від фр. défaitisme), наратив поразки й зради, знаний ще з часів Першої світової війни.

Що показує соціологія

Цифри дають радше бадьору відповідь на питання, чи працює цей наратив. За опитуванням соціологічної групи «Рейтинг», 51% респондентів вважають нинішню війну визвольною боротьбою за існування та незалежність держави. Ще 35% описують її як геополітичний конфлікт великих держав, у якому Україна стала заручником, а 11% — як виснажливу й саморуйнівну війну, де втрати переважають здобутки.

КМІС ще в липні фіксував: 77% опитаних переконані, що Росія просувається повільно й зазнає великих втрат, а Україна здатна й далі чинити ефективний опір. Протилежний погляд — що РФ має значні перемоги, а український спротив безнадійний — поділяють лише 12%.

Категорично неприйнятним вважають передачу всього Донбасу під контроль Росії в обмін на гарантії безпеки 60% опитаних; готові на таку поступку 33%. Дзеркально інакше виглядає ставлення до «заморожування» війни на нинішній лінії фронту в обмін на гарантії безпеки та постачання зброї: 59% такий варіант схвалюють, 31% — категорично проти.

Тобто наративи зради поки що розбиваються об доволі стійку суспільну свідомість. Питання лише в тому, чи довго ця стійкість витримає тиск — і як саме цей тиск влаштований.

Як працює механіка

Суть явища доволі відверто сформулював віце-спікер Держдуми Росії Петро Толстой, пояснивши мету таких інформаційних вкидів — деморалізувати аудиторію «до такого ступеня, щоб з піднятими лапками вийшла назустріч нашим військам».

Наративи поразки не вигадують нових емоцій — вони підбирають ті, що вже є в суспільстві: втому, страх, бажання зберегти життя, роздратування від мобілізації, економічні труднощі. А далі спрямовують їх у вигідний агресору бік. У добу соцмереж такі меседжі поширюються широко й таргетовано, часто маскуючись під особисті історії чи короткі констатації.

За основу зазвичай беруть реальний, але неоднозначний факт — удари завдають великої шкоди, попереду важка зима, люди бояться мобілізації. До нього додають однобічну, редуковану інтерпретацію, і на цій основі постає власне дефетистський меседж. Особливість конструкції в тому, що для її засвоєння не потрібні проросійські погляди: вона грає передусім на втомі — «Я більше не хочу (не виношу, не вивожу) цієї війни».

Далі емоцію перетворюють на нібито раціональну готовність до поступок окупанту. Показово, що сама ідея миру під сумнів не ставиться — навпаки, подається як морально бездоганна відправна позиція. Маніпуляція починається у висновку: «тому Україна має погодитися на російські умови». «Мир» працює як троянський кінь — гарне слово на в'їзних воротах, а всередині вимоги лише однієї сторони. Його сталість, безпечність і справедливість лишаються поза кадром.

Дефетизм діє значно тонше за прямі фейки: правда й вигадка змішуються, а зверху накладається вигідна РФ інтерпретація. Такі наративи не обов'язково заперечують реальні проблеми чи навіть окремі успіхи, але намагаються переконати, що війна має єдине можливе завершення — припинення опору й згоду на «компроміси», які насправді є вимогами агресора. Переговори тоді подаються не як пошук прийнятного миру, а як спосіб негайно зупинити виснаження, байдуже за яких умов.

Три наративи, що просуваються зараз

Перший — «РФ б'є по українській логістиці у відповідь на наші атаки по складах і НПЗ». Він небезпечний тим, що переносить відповідальність за обстріли з того, хто їх здійснює, на того, хто перед цим ударив по військовому чи логістичному об'єкту окупанта. Слова «провокація», «ескалація», «терор» на позначення дій України типові для російського офіційного дискурсу. У підсумку стирається асиметрія між агресором і державою, яка вимушено захищається: «винні всі».

Другий — «ціна війни для України значно вища, ніж для Росії». Він спирається на реальні проблеми — зростання цін, не завжди правові способи мобілізації, перебої з електроенергією — і підводить до питання «чи варта війна таких жертв?». Особливо гостро це звучить, коли йдеться про людські втрати. Теза «треба зберегти людей навіть ціною територіальних поступок» на поверхні виглядає гуманістично, але так само штовхає до прийняття умов Росії.

Третій — «втома Заходу від України». Це, по суті, класика російської пропаганди, під яку зараз підводять оновлену аргументацію: США переключилися на інші конфлікти, зброї не вистачає ані їм, ані європейцям, усередині ЄС загострюються власні проблеми — а отже, «рано чи пізно Захід примусить Україну домовлятися».

Історичні паралелі

Дефетизм як інструмент психологічного тиску — не винахід сучасної Росії. У Франції 1940 року нацистська пропаганда — листівки, радіо, чутки про «п'яту колону» — наклалася на внутрішній дефетизм частини еліти, яка вважала опір безглуздим. Уряд маршала Петена капітулював, хоча простір для боротьби залишався: на евакуації уряду до Північної Африки наполягав генерал де Голль.

Протилежний за результатом приклад — «Зимова війна» 1939−1940 років, коли Москва переконувала фінів у безнадійності опору з огляду на переважаючі сили СРСР і навіть створила маріонетковий «уряд» Отто Куусінена для легітимізації окупації. Фіни не повірили в безнадійність і чинили спротив попри багаторазову перевагу супротивника — це зрештою змусило Москву піти на компроміс у мирних перемовинах.

Різниця між цими випадками — це різниця між суспільством, що повірило в наратив поразки, і суспільством, що спростувало його самим фактом спротиву. Історія показує: дефетистські наративи рідко перемагають самі по собі. Вони спрацьовують тоді, коли накладаються на реальну втому, недовіру до влади чи розкол усередині суспільства. Дефетизм проростає лише там, де вже є тріщина.

Висновок

Українці справді втомилися від війни й не завжди чітко уявляють, як саме вона має завершитися; люди стресують від масованих обстрілів і непевні в майбутньому через накопичення економічних викликів. Тож вплив дефетистських наративів цілком може посилюватися й надалі, ще більше підважуючи суспільну стійкість.

Один з ефективних засобів цьому запобігти — комунікувати й діяти. Гасла про «потужність» і «незламність» уже не так мобілізують, як дратують. Працювати варто на посилення саме повсякденної стійкості: визнавати виснаження суспільства й межі індивідуальної витривалості, говорити про ймовірні ризики та пропонувати прагматичні сценарії їх запобігання.