Дефетизм: як наратив «Я більше не вивожу цієї війни» шукає тріщину в суспільстві

На п'ятому році повномасштабної війни агресор не відмовляється від прямого залякування, проте дедалі частіше обирає іншу ціль — колективну психіку українців. Завдання тут не стільки знищити, скільки посіяти паніку й зневіру, зламати суспільство емоційно там, де не вдається зламати фізично. Лінія фронту проходить не лише по землі, а й по нервах.

Ключову роль у цьому відіграють російські наративи, які підводять людей до думки, що ціна спротиву завелика. У пропагандистському аналізі для цього явища є точний термін — дефетизм (від фр. défaitisme), наратив поразки й зради, знаний ще з часів Першої світової. Але перш ніж розбирати механіку, варто відповісти на головне: чи спрацьовує він узагалі?

Соціологія дає доволі бадьору відповідь. За опитуванням групи «Рейтинг», 51% респондентів вважають нинішню війну для України визвольною — за існування та незалежність держави. Ще 35% бачать її як геополітичний конфлікт великих держав, у якому Україна є заручником, а 11% — як виснажливу й саморуйнівну війну, де втрати переважають здобутки.

Ще в липні КМІС зафіксував: 77% опитаних переконані, що Росія хоч і просувається, але повільно й з великими втратами, а Україна здатна продовжувати ефективний спротив. Протилежний погляд — що Росія має значні просування й перемоги, а опір безнадійний — поділяють лише 12%.

Категорично неприйнятним вважають передачу всього Донбасу під контроль Росії в обмін на гарантії безпеки 60% респондентів, готові на таку поступку — 33%. Дзеркально протилежна картина щодо «заморожування» війни на нинішній лінії фронту в обмін на гарантії безпеки та постачання зброї: 59% такий варіант схвалюють, 31% — категорично проти.

Тобто наративи зради поки що розбиваються об доволі стійку суспільну свідомість. Питання в тому, чи довго ця стійкість протримається під тиском і як саме цей тиск влаштований.

Суть явища доволі відверто сформулював віце-спікер Держдуми Росії Петро Толстой, пояснивши мету подібної пропаганди з її інформаційними вкидами: деморалізувати аудиторію «до такого ступеня, щоб з піднятими лапками вийшла назустріч нашим військам».

Наративи поразки не вигадують нових емоцій — вони пересаджують у свій човен ті, що вже є в суспільстві: втому, страх, бажання зберегти життя, роздратування від мобілізації, економічні труднощі. І спрямовують цей човен до вигідного агресору «берега». У добу соцмереж такі меседжі поширюються широко й таргетовано, часто маскуючись під особисті історії, заклики чи короткі констатації.

Механіка зазвичай така: береться реальний, але неоднозначний факт («російські удари завдають великої шкоди», «на нас очікує важка зима», «люди бояться мобілізації»), до нього додається однобічна редукована інтерпретація — і на цій основі формується дефетистський меседж. Для його засвоєння не потрібні проросійські погляди: він грає передусім на втомі — «Я більше не хочу (не виношу, не вивожу) цієї війни».

Далі емоція — втома, бажання миру — перетворюється на нібито раціональну готовність до поступок окупанту. Показово, що сама ідея миру під сумнів не ставиться, навпаки, подається як морально бездоганна відправна позиція. Маніпуляція починається у висновку: «тому Україна має погодитися на російські умови». «Мир» тут працює як троянський кінь — гарне слово на в'їзних воротах, а всередині вимоги лише однієї сторони. Його сталість, безпечність і справедливість лишаються поза кадром.

Дефетистські наративи працюють тонше за прямі фейки: правдива й неправдива інформація змішуються, а зверху накладається вигідна Росії інтерпретація. Вони не обов'язково заперечують реальні проблеми чи навіть окремі успіхи України, але намагаються переконати, що війна має єдине можливе завершення — припинення опору й згоду на «компроміси», які насправді є вимогами агресора. Переговори тоді подаються не як пошук прийнятного миру, а як спосіб негайно зупинити виснаження, незалежно від умов.

Нині просуваються три наративи зради. Перший: «Росія б'є по українській логістиці у відповідь на наші атаки по складах і НПЗ». Він небезпечний тим, що переносить відповідальність за обстріли з того, хто їх здійснює, на того, хто перед цим ударив по військовому чи логістичному об'єкту країни-окупанта. Слова «провокація», «ескалація», «терор» на позначення дій України типові для російського «офіційного» дискурсу. У підсумку стирається асиметрія між агресором і державою, яка вимушено захищається: «винні всі».

Другий: «Ціна війни для України значно вища, ніж для Росії». Він спирається на реальні проблеми — зростання цін, не завжди правові способи мобілізації, перебої з електроенергією — і підводить до питання «Чи варта війна таких жертв?». Особливо гостро це звучить, коли йдеться про людські втрати. Теза «треба зберегти людей навіть ціною територіальних поступок» на поверхні виглядає гуманістично, але так само штовхає до прийняття умов Росії.

Третій: «Втома Заходу від України». Це, по суті, класика російської пропаганди, під яку зараз підводять оновлену аргументацію — США переключилися на інші конфлікти, зброї не вистачає ані США, ані європейцям, усередині ЄС загострюються власні проблеми, а отже, «рано чи пізно Захід примусить Україну домовлятися».

Дефетизм як інструмент психологічного тиску — не винахід сучасної Росії. У Франції 1940 року нацистська пропаганда — листівки, радіо, чутки про «п'яту колону» — наклалася на внутрішній дефетизм частини еліти, яка вважала опір безглуздим. Уряд маршала Петена капітулював, хоча простір для боротьби залишався; зокрема, на евакуації уряду до Північної Африки наполягав генерал де Голль.

Протилежний за результатом приклад — «Зимова війна» 1939−1940 років, коли Москва переконувала фінів, що опір безнадійний з огляду на переважаючі сили СРСР, і навіть створила маріонетковий «уряд» Отто Куусінена для легітимізації окупації. Фіни в безнадійність не повірили, чинили опір попри багаторазову перевагу супротивника, і це зрештою змусило Москву піти на компроміс у мирних перемовинах.

Різниця між цими історіями — це різниця між суспільством, що повірило в наратив поразки, і суспільством, що спростувало його самим фактом спротиву. Дефетистські наративи рідко перемагають самі по собі: вони спрацьовують, коли накладаються на реальну втому, недовіру до влади чи розкол усередині суспільства. Дефетизм проростає лише там, де вже є тріщина.

Українці справді втомилися від війни й не завжди чітко уявляють, як саме вона має завершитися; люди стресують від масованих обстрілів і не впевнені в майбутньому через накопичення економічних викликів. Тож вплив дефетистських наративів цілком може посилюватися й надалі, ще більше підважуючи суспільну стійкість.

Один з ефективних засобів запобігти цьому — комунікувати та діяти. Гасла про «потужність» і «незламність» уже не так мобілізують людей, як дратують їх. А отже, працювати варто на посилення саме «повсякденної» стійкості: визнавати виснаження суспільства й межі індивідуальної витривалості, підвищувати обізнаність щодо ймовірних ризиків і розробляти прагматичні сценарії їх запобігання.