«Я більше не вивожу цієї війни»: як працює наратив поразки і чому він поки буксує

На п'ятому році повномасштабної війни ворог не відмовляється від прямого залякування, проте дедалі частіше обирає іншу мішень — колективну психіку українського суспільства. Йдеться не стільки про фізичне знищення, скільки про спробу посіяти паніку й зневіру, зламати суспільство емоційно там, де не вдається зламати фізично. Лінія фронту тут поступається місцем лінії нервів.

Провідну роль у цьому відіграють російські наративи, які підводять людей до думки: ціна спротиву завелика. Для цього явища в аналізі пропаганди є точний термін — дефетизм (від французького défaitisme), тобто наратив поразки й зради, знаний ще з часів Першої світової війни. Але перш ніж розбирати механіку, варто відповісти на головне: чи працює він узагалі?

Соціологія дає несподівано бадьору відповідь. За опитуванням групи «Рейтинг», 51% респондентів називають нинішню війну визвольною — за існування та незалежність держави. Ще 35% бачать у ній геополітичний конфлікт великих держав, де Україна є заручником, а 11% — виснажливу й саморуйнівну війну, у якій втрати переважають здобутки.

КМІС ще в липні фіксував: 77% опитаних переконані, що Росія просувається повільно й зазнає великих втрат, а Україна здатна на ефективний спротив. Протилежний погляд — про значні російські перемоги й безнадійність опору — поділяють лише 12%.

Категорично неприйнятним вважають передачу всього Донбасу під контроль Росії в обмін на гарантії безпеки 60% опитаних, готові на таку поступку 33%. Картина дзеркально інша щодо «заморожування» війни на теперішній лінії фронту в обмін на гарантії безпеки та постачання зброї: 59% такий варіант схвалюють, 31% — категорично проти. Тож наративи зради поки розбиваються об доволі стійку суспільну свідомість. Питання лише в тому, як довго ця стійкість витримає тиск — і як саме цей тиск влаштований.

Суть явища відверто сформулював віце-спікер Держдуми Росії Петро Толстой, пояснивши мету подібної пропаганди з її інформаційними вкидами — деморалізувати аудиторію «до такого ступеня, щоб з піднятими лапками вийшла назустріч нашим військам».

Наративи поразки не вигадують нових емоцій — вони пересаджують у свій човен ті, що вже є в суспільстві: втому, страх, бажання зберегти життя, роздратування від мобілізації, економічні труднощі. І спрямовують цей човен до вигідного агресору берега. У добу соцмереж такі меседжі шириться таргетовано, часто маскуючись під особисті історії чи короткі констатації.

Механіка зазвичай така: береться реальний, але неоднозначний факт (удари завдають великої шкоди, попереду важка зима, люди бояться мобілізації), до нього додають однобічну, редуковану інтерпретацію — і на цій основі постає дефетистський меседж. Його головна особливість у тому, що для засвоєння не потрібні проросійські погляди: він грає на втомі — «Я більше не хочу (не виношу, не вивожу) цієї війни».

Далі емоція — втома, бажання миру — перетворюється на нібито раціональну готовність до поступок окупанту. Сама ідея миру під сумнів не ставиться, навпаки, подається як морально бездоганна відправна позиція. Маніпуляція починається у висновку: «тому Україна має погодитися на російські умови». «Мир» працює як троянський кінь — гарне слово на в'їзних воротах, а всередині вимоги лише однієї сторони. Його сталість, безпечність і справедливість лишаються поза кадром.

Дефетистські наративи діють тонше за прямі фейки: правдиве й неправдиве змішуються, а зверху накладається вигідна Росії інтерпретація. Вони не обов'язково заперечують реальні проблеми чи навіть окремі успіхи, але переконують, що війна має єдине можливе завершення — припинення опору й згоду на «компроміси», які насправді є вимогами агресора. Переговори тоді подаються не як пошук прийнятного миру, а як спосіб негайно зупинити виснаження — незалежно від умов.

Зараз просуваються три ключові наративи. Перший: «Росія б'є по українській логістиці у відповідь на наші атаки по складах і НПЗ». Він небезпечний тим, що переносить відповідальність за обстріли з того, хто їх здійснює, на того, хто перед цим завдав удару по об'єкту країни-окупанта. Слова «провокація», «ескалація», «терор» на позначення дій України типові для російського офіційного дискурсу, а в підсумку стирається асиметрія між агресором і державою, яка вимушено захищається: «винні всі».

Другий: «Ціна війни для України значно вища, ніж для Росії». Він спирається на реальні проблеми — зростання цін, не завжди правові способи мобілізації, перебої з електроенергією — і підводить до питання «Чи варта війна таких жертв?». Особливо гостро це звучить, коли йдеться про людські втрати. Теза «треба зберегти людей навіть ціною територіальних поступок» на поверхні виглядає гуманістично, але так само штовхає до прийняття умов Росії.

Третій: «Втома Заходу від України». Це, по суті, класика російської пропаганди, під яку зараз підводять оновлену аргументацію — США переключилися на інші конфлікти, зброї для допомоги не вистачає ані США, ані європейцям, усередині ЄС загострюються власні проблеми, а отже, «рано чи пізно Захід примусить Україну домовлятися».

Дефетизм як інструмент психологічного тиску — не винахід сучасної Росії. У Франції 1940 року нацистська пропаганда — листівки, радіо, чутки про «п'яту колону» — наклалася на внутрішній дефетизм частини еліти, яка вважала опір безглуздим. Уряд маршала Петена капітулював, хоч простір для боротьби залишався; на евакуації уряду до Північної Африки наполягав генерал де Голль.

Протилежний за результатом приклад — «Зимова війна» 1939−1940 років, коли Москва переконувала фінів у безнадійності опору з огляду на переважаючі сили СРСР і навіть створила маріонетковий «уряд» Отто Куусінена для легітимізації окупації. Фіни не повірили в безнадійність спротиву, чинили опір попри багаторазову перевагу супротивника — і це зрештою змусило Москву піти на компроміс у мирних перемовинах. Різниця між прикладами — це різниця між суспільством, що повірило в наратив поразки, і суспільством, що спростувало його самим фактом спротиву.

Історія показує: дефетистські наративи рідко перемагають самі по собі. Вони спрацьовують тоді, коли накладаються на реальну втому, недовіру до влади чи розкол усередині суспільства. Дефетизм проростає лише там, де вже є тріщина.

Українці справді втомилися від війни й не завжди чітко уявляють, як саме вона має завершитися; люди стресують від масованих обстрілів і не впевнені в майбутньому через накопичення економічних викликів. Тож вплив дефетистських наративів цілком може посилюватися й надалі, ще більше підважуючи суспільну стійкість.

Один з ефективних засобів запобігти цьому — комунікувати та діяти. Гасла про «потужність» і «незламність» уже не так мобілізують людей, як дратують їх. А отже, працювати варто на посилення саме повсякденної стійкості, частиною якої є визнання виснаження суспільства й меж індивідуальної витривалості, а також обізнаність щодо ймовірних ризиків і розробка прагматичних сценаріїв запобігання їм.