Як Росія конструює псевдоісторію: механізми впливу

Історична пропаганда в сучасній Росії функціонує за принципами, схожими на будь-яку іншу інформаційну кампанію, але з суттєвою відмінністю: замість контролю доступу до інформації вона намагається створити її надлишок із суперечливими версіями подій. Це підриває довіру до джерел і формує відчуття, що правди не існує.

За словами дослідниці Галини Падалко, історичний реваншизм був одним із фундаментів політичного проєкту Владіміра Путіна від початку його правління. Вона зазначає, що Путін широко імплементував модель Firehose of Falsehood («потік брехні»), яка передбачає мультиканальне засівання інформаційного поля великою кількістю часто суперечливої інформації. Це робиться, щоб підірвати інтерес до пошуку правди, відвернути увагу російського суспільства від внутрішніх проблем і сформувати байдужість до складних питань.

Паралельно Кремль активно переосмислює історію Другої світової війни, перетворивши культ «Великої Вітчизняної війни» на центральний елемент сучасної російської ідентичності. Звідси виростає наратив про те, що боротьба з нацизмом нібито триває й сьогодні на території України. Падалко наводить приклад із Луцька, де на міському меморіалі роками були викарбувані дати «1941–1945», і лише у квітні 2022 року їх змінили на «1939–1945». Це ілюструє, як через дрібні зміни формується суспільна пам’ять, а фреймінг «Великої Вітчизняної війни» дозволяє ігнорувати перші два роки, коли Радянський Союз виступав агресором.

Історик Олександр Зайцев зазначає, що псевдоісторичні аргументи змінювалися. У середині 2000-х Росія вела «історичні війни» навколо Голодомору чи діяльності ОУН та УПА. Після анексії Криму почала просувати концепцію «Новоросії», стверджуючи, що південні та східні області України є «історично російськими». Кульмінацією став міф про «один народ» — теза ХІХ століття, яку Путін виклав у статті «Про історичну єдність росіян і українців» у липні 2021 року. Зайцев пояснює, що з цього наративу випливало: українці мають бути частиною імперії, очолюваної Путіним, а якщо вони цього не хочуть, треба усунути «українських націоналістів». Це слугувало обґрунтуванням агресії, яка почалася 24 лютого 2022 року.

Після повномасштабного вторгнення цей наратив зруйнувався через масовий опір українців. Тому пропаганда змінила акценти: замість «братніх народів» дедалі частіше заперечує саме право України на існування.

Окремий пласт боротьби — технологічний. Сьогодні історію «пишуть» алгоритми, соцмережі та штучний інтелект. Падалко зауважує, що соціальні мережі не є архівами, а комерційні платформи не створені для довготривалого збереження інформації. Росіяни намагаються впливати на набори даних, на яких навчаються великі мовні моделі, створюючи мережі сайтів, що потрапляють у масиви для навчання. Прикладом є спроби проросійських редакторів Вікіпедії змінити історичну пам’ять про українських діячів, як-от Малевича, називаючи його російським. У 2025 році дослідники DFRLab та CheckFirst виявили, що дописувачі Вікіпедії використовували сайти російської мережі Pravda як джерела, а ChatGPT, Gemini, Copilot і Perplexity не попереджали про ненадійність цих джерел.

Серед характерних механізмів — перевантаження поля альтернативними версіями. Приклад — збиття MH17 у 2014 році, коли пропаганда множила суперечливі теорії: від «Україна збила» до «літак був заповнений тілами ще до зльоту». Подібне було після удару по пологовому будинку в Маріуполі 9 березня 2022 року: казали, що жінка на фото — акторка, що все сфабриковано, що цілили в базу «нацистів» або що обстріл влаштували українці. Це створює враження, що правди не існує, і знижує мотивацію її шукати.

Російські наративи адаптуються під різні аудиторії. У Канаді через суперечки довкола списків Комісії Дешена намагаються поширити підозри на всю українську діаспору. Прикладом ефективності став скандал у парламенті Канади у вересні 2023 року, коли депутати аплодували ветерану, який виявився служив у підрозділі, що входив до структури військ СС. Для країн Глобального Півдня, зокрема Африки, просуваються антиколоніальні та антизахідні наративи. Для європейців ключовим є твердження про те, що НАТО «спровокувало» Росію, і теза про нібито обіцянку не розширювати Альянс на схід.

Особливу увагу Падалко звертає на вплив на академічне середовище. Росія працює не лише через агентів, а й через «корисних ідіотів». Вона наголошує, що найефективніша робота ведеться в центрах, де навчаються майбутні полісі-мейкери — школах міжнародних відносин і урядування. Носії пропаганди взаємодіють зі студентами особисто, допомагають із дослідженнями, будують контакти, впливаючи на світогляд молодих людей, які згодом ухвалюватимуть рішення.

Олександр Зайцев переконаний, що простих знань фактів недостатньо: факти — це лише цеглинки, з яких можна збудувати різні «будинки». Потрібне вміння пов’язувати їх в інтерпретації та критичне мислення, яке спирається на факти. Падалко додає, що Україна має бути проактивною: формувати власні наративи, а не реагувати на російський порядок денний. На стратегічному рівні важливо вкладати в освіту, медіаосвіту та підготовку нової когорти фахівців, які займатимуться інформаційними операціями. Лише так можна перехопити ініціативу у боротьбі за минуле.