Цензура та самообман: що українці бояться обговорювати під час війни
Матеріал аналізує, як інформаційний простір України під час війни перетворився на поле самоцензури: від замовчування втрат до табу на критику армії. Розглядаємо механізми, які змушують суспільство уникати болючих тем.
Після 24 лютого 2022 року в українському суспільстві сформувалася негласна система заборон, що стосується обговорення тем, здатних роз'єднати громадян або зашкодити міжнародному іміджу держави. Спочатку це виявлялося в мораторії на критику влади, але згодом корупційні скандали та реалії фронту послабили ці обмеження. Опитування Київського міжнародного інституту соціології зафіксувало зростання частки українців, які вважають критику влади необхідною під час війни: з 70% восени 2023 року до 90% через два роки.
Серед головних тем, які цивільні уникають обговорювати, — реальна ціна війни, можливість поразки, територіальні поступки заради миру, проблеми з мобілізацією та невизначеність майбутнього. Політична психологиня Світлана Чуніхіна пояснює, що самоцензура виникає, коли людина свідомо уникає небажаних тем, тоді як цензура — це зовнішня заборона. Прикладом поєднання обох явищ є мобілізація: суспільство не обговорює її найгостріші аспекти, а дискурс розколовся між тими, хто засуджує ухилянтів, і тими, хто вважає призов «людоловством». Через затяжну війну терпимість до ухилення від служби, за даними соціологів, зростає.
Окремий пласт — засекреченість даних про втрати. Держава офіційно обмежує доступ до цієї інформації, але й суспільство свідомо уникає думати про масштаби трагедії, щоб зберегти здатність чинити опір. Чуніхіна зазначає: оприлюднення повної статистики може підірвати моральний дух. Також табуйованим залишається питання про те, на які поступки Україна готова піти заради завершення війни, адже навіть приватні розмови про це можуть трактуватися як заклики до порушення територіальної цілісності.
Психоаналітик Юрій Прохасько вбачає в самоцензурі два виміри: інстинкт самозбереження та такт. Під час війни вони посилюються, змушуючи людей уникати конфліктів і сумнівів. Самообман, за його словами, допомагає приховати внутрішні суперечності — наприклад, коли людина підтримує мобілізацію, але не готова воювати сама. З часом погляди змінюються, і люди шукають виправдання своїм поступкам, що породжує почуття провини. Найбільш болючим питанням Прохасько вважає невизначеність: чи триватиме війна довше за людське життя, чи варто планувати майбутнє, створювати сім'ю, народжувати дітей.
Військові, як розповів анонімний доброволець, теж зіштовхуються з самоцензурою, але в жорсткіших формах. Перший її елемент — безпека: бійці фільтрують інформацію про розташування підрозділів та операції. Другий — замовчування реальної ролі, адже багато мобілізованих, які мали престижні професії, опинилися на посадах, що не відповідають їхньому статусу, і соромляться це визнавати. Третій — критика командування: будь-які публічні заяви можуть призвести до проблем по службі. Четвертий — приниження, які в армії часто сприймаються як норма, але про них не говорять через сором. Окремо згадуються незаконні домовленості, коли командири використовують підлеглих для особистих послуг в обмін на бойові виплати.
Експерти сходяться на тому, що самоцензура та самообман — це захисні механізми, які дозволяють суспільству функціонувати в умовах війни. Чуніхіна підкреслює: важливо балансувати між прийняттям жорстокої реальності та збереженням здатності жити далі. Повне витіснення проблем лише накопичує їх, але й постійне переживання жаху паралізує волю. Головне — не перетворити мовчання на постійну стратегію, адже воно не вирішує проблем, а лише відкладає їх на потім.
