Уродженець Чернівців на російському ТБ: як працює «новий Малахов»

Інформаційний простір Росії активно використовує медійників з українським корінням для просування наративів, що виправдовують агресію. Один із таких прикладів — Дмитро Борисов, ведучий «Першого каналу», який народився 15 серпня 1985 року в Чернівцях у родині філологів. У дитинстві він переїхав із батьками до Москви, потім сім'я мешкала в Литві та Сибіру, але зрештою повернулася до російської столиці.

Кар'єра Борисова розпочалася рано: у 16 років він уже працював кореспондентом і ведучим на радіостанції «Эхо Москвы». У 2007 році він закінчив Російський державний гуманітарний університет за спеціальністю філолога з фокусом на історії та культурі Росії й Німеччини, після чого вступив до аспірантури. На «Перший канал» Борисова запросили у березні 2006 року, а вже з 2011-го він регулярно веде програму «Время».

Ключовим моментом стало літо 2017 року, коли Борисов виступив головним ведучим «Прямої лінії з Володимиром Путіним», а невдовзі замінив Андрія Малахова в ток-шоу «Пусть говорят». Це позиціонування як «нового Малахова» закріпило його роль у медіасистемі, орієнтованій на масову аудиторію. У 2015 році він також очолив «Первый канал. Всемирная сеть» як генеральний продюсер міжнародної версії каналу.

Після початку повномасштабної війни Борисов на деякий час зник з ефірів, що породило чутки про його еміграцію до США — зокрема, через фото в соцмережах із Маямі. Сам ведучий цю інформацію не коментував, а в червні повернувся до Росії. Відтоді він продовжує працювати на каналі, беручи інтерв'ю в російських артистів, пропагандистів і спортсменів, які підтримують війну. При цьому Борисов уникає прямих коментарів щодо бойових дій і не висвітлює злочини російської армії.

Показово, що у своїх соцмережах журналіст публікує переважно особисті «щасливі» світлини, але коментарі до постів відключені. Його приватне життя залишається закритим: він не був одружений і не має дітей. Така поведінка дозволяє йому балансувати між розважальним контентом і мовчанням про війну, що є типовою стратегією для медійників, які працюють на російську пропаганду.

Цей кейс показує, як російські канали використовують вихідців з України для створення ілюзії різноманіття думок, уникаючи прямої риторики ненависті в ефірі. Натомість вони покладаються на замовчування та розважальний формат, аби утримувати аудиторію.