Окуповані території зникають з новин: як затухає увага до ТОТ

За даними Інституту масової інформації, у 2024 році лише 2,1% новин у досліджуваних національних онлайн-медіа стосувалися тимчасово окупованих територій. У січні 2025 року цей показник знизився до приблизно 1%.

Окреме дослідження медійного, культурного та наративного ландшафту теми ТОТ зафіксувало ще нижчу присутність: у 2025 році лише 0,3% проаналізованих повідомлень у Telegram, Facebook, YouTube і TikTok були присвячені окупованим територіям. У телевізійному ефірі частка сюжетів про ТОТ і переселенців сягала близько 5,2%, причому майже половина з них — 44% — висвітлювала військову активність Сил оборони, а не життя людей в окупації.

Ці цифри отримані за різними методологіями, тож механічно порівнювати їх не варто. Але всі вони вказують на одну тенденцію: окуповані території та їхні мешканці дедалі менше присутні в українському інформаційному полі. І це не тому, що проблема зменшилася — після 2022 року площа окупації зросла, там залишаються українці, а Росія продовжує змінювати освітнє, культурне, релігійне й інформаційне середовище, переслідувати незгодних, мілітаризувати дітей і примушувати людей отримувати російські документи.

Одна з головних причин — фізична недоступність. Журналісти не можуть приїхати на окуповану територію, поговорити з людьми, перевірити інформацію в кількох джерелах. Шеф-редакторка проєкту «Донбас. Реалії» Олена Механік розповідала «Детектору медіа», що до повномасштабного вторгнення редакція ще отримувала ексклюзивні відео з окупованих міст і сіл сходу України, але після 2022 року команда свідомо відмовилася від цього. Причина проста: контакт з українськими журналістами може коштувати людині в окупації свободи або життя.

Шеф-редакторка «Східного варіанта» Анастасія Руденко описує роботу журналістів як роботу з «уламками реальності». На територіях, окупованих із 2014 року, кількість контактів із роками зменшується, контроль російських адміністрацій посилюється, а люди стають дедалі вразливішими. Тож дефіцит інформації про ТОТ — радше наслідок умов, за яких навіть одне повідомлення, фото чи свідчення може бути небезпечним для його джерела.

Друга проблема — верифікація. Місцеві реєстри та офіційні українські джерела часто недоступні, частина інформації надходить із російських ресурсів і телеграм-каналів, фото й відео можуть бути старими або вирваними з контексту, а зателефонувати людині на місці для підтвердження часто неможливо через ризик для неї. Журналістка «Громадського радіо» та представниця ІМІ в Луганській області Валентина Троян розповідає, що звертається по підтвердження до людей на місцях, яким довіряє, і не використовує інформацію, яку не вдалося підтвердити. Після 2022 року підтримувати такий зв'язок стало значно складніше й небезпечніше, тому особливої ваги набуває знання місцевого контексту, яке роками накопичували регіональні та релоковані редакції.

Саме на них сьогодні значною мірою тримається системна робота з темою окупованих територій. Для багатьох таких редакцій ТОТ ніколи не були «однією з тем» — після 2014-го, а потім після 2022 року вони були змушені виїхати, продовжуючи працювати для людей, які залишилися в окупації. Щоразу, коли Росія блокує доступ до чергового українського ресурсу чи платформи, редакціям доводиться шукати нові канали зв'язку з аудиторією.

Засновник і головред «Реальної газети» Андрій Діхтяренко описує цю логіку так: блокують сайт — редакція переходить у соцмережі та YouTube; блокують Facebook — шукає інші канали; з'являються нові обмеження — йде туди, де її ще може знайти аудиторія. За його словами, близько 20% аудиторії «Реальної газети» в TikTok — це користувачі з окупованих територій. Водночас Діхтяренко вказує на ширшу проблему: українському медіапростору бракує зв'язку між медіа, які системно пишуть про ТОТ, і загальнонаціональними редакціями. Експертиза, джерела й знання локального контексту релокованих медіа мають ставати частиною загальнонаціональної журналістики — через співпрацю, обмін перевіреною інформацією та спільні матеріали.

Пояснювати низьку увагу до окупованих територій лише складністю журналістської роботи недостатньо. Олена Механік звертає увагу на ще один чинник: для людей, яких із ТОТ майже нічого не пов'язує, інтерес із часом може згасати. На четвертому році повномасштабної війни українці щодня мають безліч власних проблем — обстріли, втрати, мобілізацію, економічну невизначеність. Але тут виникає пастка: що довше люди живуть в окупації, то менше ми про них знаємо, і то легше вони перетворюються на абстрактних «жителів ТОТ». Зникають відмінності між містами й регіонами, окремі досвіди, розуміння того, як люди пристосовуються, чинять спротив, виховують дітей, зберігають українську ідентичність або просто намагаються вижити. Поступово слабшає відчуття, що йдеться не про територію на карті, а про частину українського суспільства.

Присутність ТОТ у новинах сама по собі не означає, що ми знаємо, як там живуть люди. Окупована територія — це не лише «напрямок» на карті бойових дій, а й школи, лікарні, робота, релігійні громади, діти, культура, економіка, стосунки між людьми, російська пропаганда й опір їй. Матеріали, які показують ці різні виміри, з'являються: цього року на спеціальну номінацію конкурсу «Честь професії» для матеріалів про життя українців в умовах тимчасової окупації надійшла 91 робота — розслідування, репортажі, документальні проєкти. Але сильні окремі роботи не замінюють постійної уваги. Проблема не у відсутності журналістів чи матеріалів, а в тому, що вони не формують достатньої системної присутності теми в загальнонаціональному порядку денному.

Якщо цей вимір зникає, ми можемо знати, що відбувається біля окупованої території, але дедалі менше розуміти, що відбувається всередині неї. Колись Україні доведеться відновлювати зв'язки між людьми, повертати інституції, працювати з досвідом тривалої окупації та реінтеграцією громад. Робити це буде значно складніше, якщо роками ці люди та їхній досвід залишатимуться на периферії суспільної уваги.

Тож питання не лише в тому, скільки матеріалів про окуповані території виходить сьогодні. Важливо, чи залишаються ці території частиною щоденної розмови про Україну — і не лише в контексті бойових дій, а й у контексті людей, які там залишаються. Що довше триває окупація, то складніше зберігати цей зв'язок. Росія послідовно намагається розірвати його — фізично та інформаційно. І що менше ми говоримо про людей в окупації сьогодні, то складніше буде відновлювати цей зв'язок у майбутньому.