ЛГБТК+ як маркер “чужого”: як російська пропаганда працює на окупованій Донеччині

Російська пропаганда на окупованій частині Донеччини активно використовує ЛГБТК+ тему як інструмент протиставлення так званих “традиційних цінностей” західним впливам. У медіа та телеграм-каналах поширюється наратив, за яким Україна, Європа та США нібито нав’язують “нетрадиційні” стандарти, вороже налаштовані до російського суспільства.

Один із прикладів такої риторики — публікація, де пропагандист і колишній нардеп від “ОПЗЖ” Олег Волошин протиставляє політиків за їхнім ставленням до “традиційних цінностей”. До “свого” табору він зараховує Володимира Путіна, Дональда Трампа та Віктора Орбана, а до “чужого” — Володимира Зеленського, Еммануеля Макрона та Джо Байдена. Аргументом належності останніх до іншого табору пропагандист називає райдужні прапори на акціях підтримки України в Європі, не наводячи конкретних доказів.

Інший матеріал окупаційних медіа стверджує, що на позиціях українських військових біля Лимана нібито знайшли “брошури фонду Джорджа Сороса з пропагандою ЛГБТ-стосунків”. Жодних доказів цій заяві не наведено, але читачеві пропонують готовий висновок: Україна воює за нав’язування “чужих цінностей”.

Ця схема використовується і щодо українських дітей. У травні 2026 року російське МЗС заявило про нібито вивезення українських дітей до ЄС та США, зокрема “для усиновлення в ЛГБТ-сім’ї”. Це твердження включили до доповіді про права людини в Україні, а державні медіа Росії поширили його як новину. Таким чином, тема ЛГБТК+ стає частиною наративу про “Захід, який забирає дітей”. Водночас українське законодавство на період воєнного стану та ще три місяці після його завершення забороняє міжнародне усиновлення, окрім виняткових випадків.

Від пропаганди окупаційна влада переходить до конкретних заборон. У жовтні 2022 року “Народна рада ДНР” підтримала російські законопроєкти про заборону “пропаганди нетрадиційних сексуальних стосунків”. Пізніше Верховний суд Росії визнав “міжнародний громадський рух ЛГБТ” екстремістським і заборонив його діяльність. Рішення ухвалили в закритому режимі, а Мін’юст обґрунтував позов нібито “ознаками екстремістської спрямованості”.

Експерт з міжнародного гуманітарного права Андрій Яковлєв пояснює, що сама конструкція “традиційних цінностей”, визначених указом президента Росії, є штучною. “Традиції та цінності за своєю природою формуються історично, розвиваються всередині суспільства і можуть відрізнятися між його групами. Вони не виникають унаслідок рішення посадової особи й не потребують державного затвердження”, — зазначає юрист.

Рішення Верховного суду Росії створює юридичну невизначеність, оскільки єдиного “міжнародного руху ЛГБТ” не існує. Яковлєв наголошує: “Людина не може перевірити, чи є вона учасником цього руху, не може вийти з нього, не може ознайомитися з його статутом або зрозуміти, які саме дії здійснюються від його імені”. Це дозволяє правоохоронним органам самостійно визначати, що є “забороненою діяльністю”.

За міжнародним гуманітарним правом, зокрема статтею 64 Четвертої Женевської конвенції, кримінальні закони окупованої території мають залишатися чинними. Окупаційна влада може змінювати їх лише у випадках загрози безпеці чи перешкоджання виконанню конвенції. Як підкреслює Яковлєв, російські обмеження щодо ЛГБТК+ не відповідають цим критеріям: “Сексуальна орієнтація людини, поширення інформації про ЛГБТК+ осіб, використання відповідної символіки чи підтримка рівності не створюють загрози окупаційним військам”.

Таким чином, тема ЛГБТК+ стає інструментом ідеологічного контролю на окупованих територіях. Вона дозволяє окупаційній владі вибудовувати межу між “своїми” і “чужими”, визначати допустимі погляди та створювати підстави для переслідування людей за їхню ідентичність чи висловлювання.