Війна в кіно: як «2+2» творить архів національної пам'яті

Понад десять років Україна живе у стані війни, і за цей час кіно про неї перестало бути просто контентом. Воно стало фундаментом національної пам'яті та засобом консолідації суспільства. Про це йдеться у матеріалі генерального продюсера телеканалу «2+2» Сергія Кизими, який розмірковує про роль воєнної документалістики та ігрового кіно.

За словами Кизими, питання «чи потрібно знімати про війну» вже не актуальне. Натомість ключовим є те, як саме розповідати про ці події та що залишити наступним поколінням.

Канал «2+2» почав працювати з воєнною тематикою ще до повномасштабного вторгнення. У 2014 році команда запустила серіал «Гвардія» — художню історію про перших добровольців, які після Майдану вступили до лав Національної гвардії. В основу персонажів лягли реальні долі людей, які вже тоді боронили Україну. Цей серіал став першим в історії телебачення проєктом на тему російсько-української війни.

Після 24 лютого 2022 року трансформація стала незворотною. Канал повністю змінив наповнення сітки мовлення та пріоритети виробництва. Програма «Загублений світ», яка раніше працювала з інформаційно-пізнавальними темами, на кілька сезонів зосередилася на війні, її героях і ветеранах — загалом вийшло близько 100 годин такого контенту. Від початку повномасштабного вторгнення канал створив і показав 12 воєнних серіалів і понад 30 документальних проєктів відповідної тематики.

У 2023 році, до річниці вторгнення, «2+2» показав серіал «Я — Надія» — перший воєнно-драматичний проєкт, знятий за подіями повномасштабної війни. В його основі — реальні історії працівників харківської екстреної допомоги, які в перші місяці залишалися в місті та рятували людей. Кизима наголошує: для нього принциповим є слово «люди», бо війна в кіно не повинна зводитися лише до хронології боїв. У грудні 2023 року Netflix опублікував звіт про перегляди за перше півріччя, і «Я — Надія» посів друге місце серед українських продуктів.

Продюсер розмежовує функції документалістики та ігрового кіно. Документальні проєкти відповідають на запит фіксації факту «тут і зараз», тоді як художні фільми дають простір для узагальнення, емоційного осмислення та рефлексії, коли суспільство готове до інтерпретації.

Серед документальних робіт «2+2» — спецпроєкт «Спротив» (2024) про українців, які чинять опір в окупації, «Володарі неба» про військових льотчиків, «Горе Грози» про трагедію села на Харківщині, де російський ракетний удар забрав життя 59 людей. Усі ці історії повертають масштабним подіям людське обличчя та скорочують дистанцію між фронтом і тилом.

Окремий напрям — антипропаганда. За словами Кизими, російська війна має два фронти: фізичний та інформаційний. Найкраща відповідь на багаторічні інвестиції Росії у власну версію історії — зафіксована реальність: свідчення очевидців, імена воєнних злочинців, історії операцій від безпосередніх учасників, кадри й документи. Саме так працювали фільм «Абсолютне зло» (2023) та проєкт «Відплата» (2023), а «Російський спрут» досліджував глобальну систему російського впливу.

Документалістика виконує подвійну функцію: зберігає докази для українців і створює зрозумілу історію для світу. Міжнародній аудиторії недостатньо знати, що Україна воює — вона має розуміти, за що і якою є ціна боротьби.

Кизима фіксує еволюцію жанру: що довше триває війна, то більше тем виходить за межі безпосередньо фронту. Цьогорічні документальні фільми «2+2» — «Другий фронт» про військових після тяжких поранень, «Інструкція майбутнього» про порозуміння між ветеранами та цивільними, «Недитяча війна» про психологічну реабілітацію дітей — свідчать, що воєнна документалістика стає документалістикою про суспільство, яке війна змінила назавжди.

Оскільки історична дистанція відсутня, частину інформації не можна оприлюднювати з міркувань безпеки, а деякі операції стають доступними для осмислення лише через роки. Тому особливу цінність мають моменти, коли учасники подій можуть говорити самі. У «Тінях на межі» учасники операції української воєнної розвідки в окупованому Криму вперше розповідають про події 2016 року. «Сталеві птахи» документують операцію прориву українських гелікоптерів до заблокованої «Азовсталі» навесні 2022-го зі свідченнями безпосередніх учасників.

Кизима наголошує: ці проєкти сьогодні є телевізійними документальними фільмами, а через десятиліття можуть стати історичним джерелом. Він вважає, що медіа несуть відповідальність за створення власного архіву цієї війни, адже Україна не може дозволити, щоб її історію знову написав хтось інший.

Продюсер згадує, до чого призводить ситуація, коли покоління отримують минуле через радянську оптику та чужі інтерпретації. Тому, на його думку, сьогодні потрібно знімати багато й якісно, даючи голос тим, хто творить історію.

Кизима висловлює вдячність керівництву «1+1 Media» за підтримку воєнного контенту попри його нерідко збиткову економіку, внутрішнім продакшнам медіагрупи та зовнішнім партнерам, а також Міністерству культури України, Державному агентству з питань кіно та Українському культурному фонду за системну підтримку створення українського контенту з акцентом на воєнну тематику.