Баку проти російської пропаганди: як Азербайджан змінює правила гри

18 серпня генеральна прокуратура Азербайджану оголосила в міжнародний розшук трьох російських пропагандистів — Семена Уралова, Івана Князєва та Олексія Чадаєва. Приводом стали їхні ефіри, в яких азербайджанська сторона побачила заклики до насильницької зміни влади, порушення територіальної цілісності та фізичної розправи над керівництвом країни. Після цього до МЗС Азербайджану викликали російського посла, а Москва дистанціювалася від висловлювань фігурантів, заявивши, що ті не представляють офіційну позицію Росії. У Баку таку позицію навряд чи вважають переконливою.

Нинішнє загострення не зводять до суперечки навколо кількох пропагандистських ефірів. Причини кризи сформувалися раніше: вимога закрити «Російський дім» на початку 2025 року, жорсткі дії російських силовиків щодо азербайджанців у середині того ж року, скасування Азербайджаном культурних заходів росіян. Для Баку це перевело суперечку з дипломатичного рівня у сферу внутрішньої безпеки.

Переломним моментом стала катастрофа літака Azerbaijan Airlines 25 грудня 2024 року. Пасажирський Embraer E190 рейсу Баку — Грозний був уражений російською ракетою ЗРК «Панцир-С1» під час підльоту до Грозного. Літак збився з курсу, перетнув Каспійське море та розбився поблизу аеропорту Актау в Казахстані. На борту перебувало 67 осіб, 38 з них загинули, 29 дістали поранення. Росія спочатку категорично відкидала провину і лише під систематичним тиском Баку погодилася визнати її частково.

Для президента Ільхама Алієва центральним було питання відповідальності російської сторони: визнання, покарання винних, компенсації. Поведінку Москви після катастрофи в Азербайджані сприйняли як свідчення того, що Росія досі очікує особливого режиму відносин із колишніми радянськими державами, у якому її публічна відповідальність неприпустима. Події 2025 року це сприйняття посилили.

Азербайджанські аналітики пов'язують процеси з поступовим скороченням російського впливу на Південному Кавказі. У їхньому трактуванні Москва вдається до інформаційного, діаспорного та економічного тиску саме тоді, коли її традиційні політичні важелі слабшають. Офіційне Баку формулює це обережніше: воно не твердить, що кожна антиазербайджанська кампанія організована Кремлем, але дедалі менше приймає пояснення, за якими системні російські медіа, чиновники чи пов'язані з державою коментатори діють винятково як приватні особи. Межа між офіційним і неофіційним російським дискурсом для Баку значно менш чітка, ніж її подає російське МЗС.

У відповідь Азербайджан встановлює власні правила. Погрози керівництву, територіальній цілісності чи спроби втручання у внутрішню політику тут розглядають як питання державної безпеки. Саме це пояснює масштаб реакції на російських пропагандистів, яка за інших обставин могла б залишитися медійним скандалом. Окрім України, до 18 серпня 2026 року ніхто на пострадянському просторі не відкривав кримінальні провадження щодо російських пропагандистів і не оголошував їх у міжнародний розшук.

Напруженість не можна пояснювати лише інформаційною політикою. За останні п'ять років змінилося саме становище Росії в регіоні. До 2020 року Москва була головним зовнішнім посередником у карабаському конфлікті: військова присутність у Вірменії, відносини з Азербайджаном і роль у переговорах давали змогу впливати на обидві сторони. Після війни 2020 року ця система почала руйнуватися, а після повернення Азербайджаном повного контролю над Карабахом у 2023-му російська миротворча місія втратила функціональне значення. Мирний процес між Вірменією та Азербайджаном додатково скорочує російські можливості.

В азербайджанському експертному середовищі наголошують, що Баку не ставить за мету витіснити Росію з Вірменії. Фархад Мамедов, зокрема, наполягає, що нормалізація азербайджано-вірменських і турецько-вірменських відносин сама змінює зовнішньополітичні можливості Єревана. Адже значна частина залежності Вірменії від Росії була пов'язана з неврегульованим конфліктом з Азербайджаном і закритим кордоном із Туреччиною. Якщо обидва фактори слабшають, зростають можливості для диверсифікації зовнішньої політики, торгівлі, транспортних маршрутів і джерел безпеки. Тобто російський вплив скорочується без прямого витіснення Росії.

Після війни 2020 року Баку отримав значно більший простір для маневру. Військовий результат змінив співвідношення сил з Вірменією, енергетичні зв'язки з Європою залишаються важливим економічним ресурсом, транскаспійські маршрути підвищили значення Азербайджану для Центральної Азії, Туреччини та ЄС, а відносини з Китаєм стали важливішими. Баку підтримує робочі відносини з кількома центрами сили й уникає залежності від одного з них. Статус «середньої держави» для нього надзвичайно важливий, оскільки після звільнення Карабаху дозволяє позиціонувати себе як силу, спроможну діяти самостійно на Південному Кавказі.

Можливості балансування мають межі. Головною безпековою опорою залишається Туреччина: Шушинська декларація 2021 року закріпила союзницький характер відносин і передбачає консультації та взаємну допомогу в разі загрози безпеці чи територіальній цілісності. Стратегічний союз із Туреччиною дає безпекову основу, а відносини з ЄС, Центральною Азією, Китаєм, США та Росією — простір для політичного й економічного маневру. Росія в цій системі залишається важливою, але вже не займає виняткового положення.

Жорстку реакцію Баку в історії з пропагандистами азербайджанські коментатори пояснюють необхідністю показати Москві, що тиск не працює. Відсутність відповіді тут сприймають як поступку, а поступка у відповідь на примус робить імовірнішим наступний епізод тиску. Стратегія має ризики: Росія все ще може створювати проблеми азербайджанському бізнесу, трудовим мігрантам і діаспорним структурам, зберігаються значні торговельні й транспортні зв'язки. Географію не змінити — Росія залишиться одним із двох великих сусідів Азербайджану разом з Іраном на півдні.

Тому повний розрив не відповідає інтересам Баку. Москва також має підстави його уникати: відкрита конфронтація неминуче посилила б позиції Туреччини та могла б прискорити зближення Баку з іншими партнерами, ще більше скоротивши російські можливості на Кавказі. Найімовірнішим результатом залишається тривалий період нестабільних, але функціональних відносин: економічні контакти продовжаться, президенти зберігатимуть можливість домовлятися напряму, окремі кризи завершуватимуться частковою нормалізацією. Повернення ж рівня довіри, який існував до авіакатастрофи, видається малоймовірним.

Нинішній конфлікт показує ширшу проблему російської політики на Південному Кавказі. Москва має справу з регіоном, де сусідні держави отримали більше альтернатив: Туреччина стала сильнішим гравцем, Центральна Азія активніше виходить до Кавказу через Каспій, європейський інтерес до енергетики й транспортних маршрутів залишається високим, США знову беруть участь у регіональній дипломатії. Азербайджан користується цим активніше за інших. Його політика не передбачає розриву з Росією — Баку прагне зберегти відносини, але більше не погоджується, що Москва визначає межі його зовнішньополітичної поведінки. Саме ця зміна, а не черговий конфлікт навколо російських пропагандистів, визначатиме російсько-азербайджанські відносини найближчими роками.