Чому профільні медіа — критична інфраструктура культури

Авторка колонки, реагуючи на нещодавню публікацію Наталії Лигачової про позиціонування медіа на URC-2027, розвиває тезу про те, що незалежні медіа не варто зводити до інструментів когнітивної війни чи стратегічних комунікацій. Вона наголошує: справжня цінність медіа — у збереженні незалежності, а не в перетворенні на підрозділ інформаційного фронту.

Окрему увагу приділено профільним виданням. Авторка пропонує відійти від сприйняття «профільності» як синоніма вузькості чи нішевості. На її думку, чим складніша професійна сфера, тим важливішою є інституція, яка системно бачить її зсередини, зберігаючи критичну дистанцію. Якщо масове медіа пише про подію, то профільне — про процес: що справді нове, а що повторюється, які процеси стоять за пресрелізом і куди рухається галузь.

Без театральної критики театри не зникнуть, так само як кіно — без кінокритики. Але поступово зникатиме простір, де все це аналізується, співвідноситься і складається в цілісну картину. На зміну критиці приходить промоція, замість професійної дистанції — партнерські матеріали. Культурне поле починає говорити про себе мовою власних пресслужб.

Авторка нагадує, що в Україні існувала розгалужена система державної профільної періодики: «Український театр», «Музика», «Українська культура» та інші видання. Після роздержавлення багато з них припинили існування. «Український театр», зокрема, не виходив із 2018 року. Однак за кілька років ці ніші почали заповнюватися знизу — приватними та громадськими ініціативами. Це доводить, що потреба в таких медіа нікуди не зникла.

Водночас авторка зауважує: роздержавлення не означає, що держава має перестати бачити функцію, яку виконували ці медіа. Сьогодні, коли Міністерство культури виступає посередником між українськими медіа та європейськими партнерами, варто згадати, що частина інфраструктури вже була втрачена, а тепер відновлюється без державної підтримки.

На думку авторки, суспільна цінність медіа не дорівнює розміру його рекламного ринку. Професійна театральна критика ніколи не перевершить за охопленнями розважальний YouTube. Але результат профільного медіа — не мільйонна аудиторія, а поява нового критика, зафіксована історія вистави, дискусія в професійному середовищі, архів, який залишиться через десятиліття.

Підсумовуючи, авторка пропонує говорити про профільні медіа не як про гуманітарну надбудову, а як про частину середовища, без якого відбудована країна ризикує залишитися з новими стінами, але слабкою пам’яттю про те, заради чого їх зводили.