Вибори під час війни: чому їх відтермінування може бути демократичним

Нещодавня заява колишнього міністра оборони України Михайла Федорова про необхідність проведення національних виборів уперше з 2019 року знову зробила тему голосування під час війни центральною в публічному просторі. За звичайних умов парламентські вибори в Україні відбулися б у жовтні 2023 року, а президентські — у березні 2024-го. Але умови, м'яко кажучи, незвичайні: майже п'ята частина території окупована, мільйони громадян — внутрішньо переміщені особи, а щоденні ракетні та дронові атаки стали рутиною.

Федоров наполягає: Україна — вільна європейська держава, яка захищає демократію, і Путін не має вирішувати, коли українці обиратимуть своїх лідерів. На перший погляд, це логічно: демократія тримається на періодичній підзвітності лідерів виборцям. Однак саме ця теза перегукується з наративами, які регулярно озвучують і Путін, і президент США Дональд Трамп, який звинувачує Україну у використанні війни як приводу для відмови від виборів.

Міжнародна практика, втім, показує: відтермінування виборів під час надзвичайних ситуацій не є чимось незвичним. Велика Британія, наприклад, свідомо відклала вибори 1940 року аж до 1945-го, зосередившись на боротьбі з нацистською загрозою. Українська Конституція прямо визначає захист суверенітету та територіальної цілісності як найважливіше завдання держави — і саме на це посилається президент Зеленський, обґрунтовуючи недоцільність голосування зараз.

Аргументів проти проведення виборів три, і кожен із них має вагомі підстави.

По-перше, правова база. Стаття 83 Конституції автоматично продовжує повноваження парламенту під час воєнного стану, а стаття 19(1) Закону про правовий режим воєнного стану прямо забороняє будь-які вибори в цей період. Проведення голосування всупереч цим нормам майже гарантовано призведе до юридичних оскаржень із боку тих, хто програє. Мандати ж і Зеленського, і чинного парламенту залишаються повністю законними, попри будь-які закиди ззовні.

По-друге, технічна неможливість забезпечити демократичні стандарти. Рада Європи ще у 2022 році висловила сумнів, що Україна зараз може провести вибори, які відповідають внутрішнім і міжнародним нормам. Вибори потребують функціонуючої інфраструктури, точних списків виборців, чітких виборчих округів і реальної можливості для всіх голосувати чи балотуватися. Мільйони людей перебувають за кордоном або в окупації, де Кремль часто позбавляє їх українського громадянства. Близько чверті виборчих дільниць і прилеглих будівель пошкоджено. Військовослужбовці на передовій фізично не можуть залишити позиції для голосування. Усе це потребує часу для справедливого вирішення.

По-третє, ресурсна проблема. Виборчий процес вимагає перенаправлення політичної енергії, економічних і військових ресурсів від оборони до організації голосування. Росія, чиєю воєнною ціллю є усунення українського уряду, навряд чи спостерігатиме пасивно. Сотні щоденних ракет можуть бути спрямовані на виборчі дільниці чи передвиборчі заходи. Не можна виключати й спроб втручання через дезінформацію, пропаганду чи мовчазну підтримку певних кандидатів — подібне вже бачили в Молдові, де президентка Мая Санду напередодні виборів 2025 року попередила про підтримувану Росією операцію з вербування священників і маніпуляцій алгоритмами TikTok.

Парадокс полягає в тому, що українська демократія зараз може бути сильнішою саме без виборів. Політичний спектр країни, здається, дійшов широкого консенсусу: легітимність уряду не зросте, якщо його оберуть на голосуванні, яке вважатимуть незаконним за національним законодавством, неповним щодо виборчих прав і потенційно вразливим до зовнішніх маніпуляцій. Збереження державного суверенітету залишається першочерговим завданням, від якого залежить демократичне європейське майбутнє України.