«Діти війни» та російський контракт: як історію зниклого підлітка з Кринок перетворили на пропагандистське відео

Сюжет побудований навколо розмови, де співрозмовник залишається поза кадром, а герой відповідає на запитання, одночасно споряджаючи кулеметну стрічку набоями. За версією авторів відео, йому нині 19 років. У реєстрі «Діти війни» дата народження Олександра Мустяце — 26 лютого 2007 року.

За словами самого Мустяце, контракт зі Збройними силами РФ він підписав невдовзі після досягнення 18 років. Він також згадує знайомих із Херсонської області, які теж пішли служити в російську армію, а рішення родини описав як «доволі нормальне». З рідні в нього є тітка, дядько, бабуся, сестра та брати, які після початку повномасштабного вторгнення переїхали до Росії.

Окрема лінія сюжету — момент входу російських військ у Кринки, який у відео прив’язують до двох днів перед 15-річчям хлопця. На запитання про реакцію на «звільнення» рідного села він відповів, що на той час уже жив у Краснодарі: «У новинах оголосили, що їх звільнили повністю. Я подумав, що скоро там нове місто буде. Облаштовувати все нове будуть. Війна скінчиться і так далі».

Дані про участь Мустяце у війні проти України у складі російської армії раніше оприлюднювала ініціатива «Back to Ukraine». На його сторінці в соцмережі знайшли знімки у військовій формі з російською символікою та прапором РФ, а також фотографії з позицій. Пізніше там з’явилося фото з бандажем — імовірно, після поранення. Від листопада 2025 року сторінка не оновлювалася.

Після публікації цих матеріалів автори розслідування написали Олександру щодо його участі в російській армії. У листуванні він зазначив: «я за свою сторону завжди» та «Росія завжди була у моєму серці», після чого перестав відповідати.

Що тут важливо з погляду інформаційного впливу. По-перше, вибір майданчика: формат ток-шоу передбачає не стільки перевірку фактів, скільки емоційне закріплення тези. По-друге, сама подача будується на кількох зручних акцентах — «добровільність», «нормальна реакція родини», «нове місто» замість зруйнованого села. Це переводить розмову з площини відповідальності за участь у війні в площину побутової історії успіху.

По-третє, показово, як один конкретний випадок подають як ширшу тенденцію. Історія Мустяце вже розійшлася не лише в українських та європейських медіа, а й у російських, де його службу назвали свідомим і добровільним вибором. Водночас сам він залишається в реєстрі «Діти війни» як зниклий безвісти, а згодом його додали до бази «Миротворець» як зрадника та воєнного злочинця. Розбіжність між цими статусами і є тим вузлом, який пропагандистське відео намагається розв’язати на свою користь — не документами, а кадром, де підліток споряджає стрічку й розповідає, що все було його власним рішенням.

Раніше, 28 липня, активісти «Back to Ukraine» повідомили про перший випадок, коли українську дитину, яка вважалася зниклою та перебувала в національному реєстрі «Діти війни», ідентифікували як солдата російської армії. Тобто йдеться не просто про окрему біографію, а про тестовий сюжет для ширшої кампанії: якщо вдасться закріпити рамку «свідомий вибір», далі нею можна пояснювати й інші випадки — без згадки про обставини, тиск чи середовище, у якому формувалися такі рішення.

Висновок простий: сам факт інтерв’ю не доводить ані масовості явища, ані його добровільності. Він доводить лише те, що історію конкретної людини обрали як інструмент — і саме тому її варто читати не як свідчення, а як спланований меседж.