Баку проти російської пропаганди: як Азербайджан змінює правила гри з Москвою

18 серпня генеральна прокуратура Азербайджану оголосила в міжнародний розшук трьох російських пропагандистів — Семена Уралова, Івана Князєва та Олексія Чадаєва. Приводом стали їхні ефіри, в яких азербайджанська сторона побачила заклики до насильницької зміни влади, порушення територіальної цілісності країни та фізичної розправи над представниками її керівництва. Після цього до МЗС Азербайджану викликали російського посла, а Москва дистанціювалася від висловлювань фігурантів справи, заявивши, що вони не представляють офіційну позицію Росії.

Для Баку це навряд чи переконливо. Якщо аналізувати офіційну і напівофіційну риторику, нинішнє загострення там не розглядають як суперечку навколо кількох пропагандистських ефірів. Причини кризи сформувалися раніше: вимога закрити "Російський дім" на початку 2025-го, жорсткі дії російських силовиків щодо азербайджанців у середині того року, скасування Азербайджаном культурних заходів росіян у країні. Для Баку все це перевело суперечку з дипломатичного рівня у сферу внутрішньої безпеки.

Переломною стала катастрофа літака Azerbaijan Airlines 25 грудня 2024 року. Пасажирський Embraer E190 рейсу Баку — Грозний був уражений російською ракетою ЗРК "Панцир-С1" під час підльоту до Грозного. Літак збився з курсу, перетнув Каспійське море та розбився поблизу аеропорту Актау в Казахстані. На борту перебувало 67 осіб, 38 з них загинули, 29 дістали поранення. Росія спочатку категорично відкидала свою провину, і лише після систематичного тиску Баку частково її визнала.

Тоді для президента Ільхама Алієва центральним питанням була відповідальність російської сторони: Баку вимагав її визнання, покарання винних і компенсацій. Поведінку Москви після катастрофи в Азербайджані сприйняли як свідчення того, що Росія досі очікує особливого режиму відносин із державами колишнього СРСР, у якому її публічна відповідальність неприпустима. Події 2025 року лише посилили це сприйняття.

Азербайджанські аналітики пов'язують ці процеси з поступовим скороченням російського впливу на Південному Кавказі. У їхньому трактуванні Москва використовує інформаційний, діаспорний та економічний тиск саме тоді, коли її традиційні політичні важелі слабшають. Офіційне Баку формулює це обережніше, але не поспішає вірити, що системні російські медіа, чиновники чи пов'язані з державою коментатори діють винятково як приватні особи. Межа між офіційним і неофіційним російським дискурсом для Баку виглядає значно менш чіткою, ніж її представляє російське МЗС.

У відповідь Азербайджан намагається встановити власні правила. Погрози керівництву, територіальній цілісності або спроби втручання у внутрішню політику в Баку розглядають як питання державної безпеки. Це пояснює масштаб реакції на трьох пропагандистів, який за інших обставин міг би залишитися медійним скандалом. Окрім України, до 18 серпня 2026 року ніхто на просторах колишнього СРСР не відкривав кримінальні впровадження щодо російських пропагандистів і не оголошував їх у міжнародний розшук.

Утім, напруженість між Баку і Москвою не можна пояснювати лише інформаційною політикою. За останні п'ять років змінилося саме становище Росії на Південному Кавказі. До 2020 року Москва залишалася головним зовнішнім посередником у карабаському конфлікті: її військова присутність у Вірменії, відносини з Азербайджаном і роль у переговорному процесі давали можливість впливати на обидві сторони. Після війни 2020 року ця система почала руйнуватися, а після повернення Азербайджаном повного контролю над Карабахом у 2023-му російська миротворча місія втратила функціональне значення.

Мирний процес між Вірменією та Азербайджаном додатково скорочує російські можливості. В азербайджанському експертному середовищі наголошують, що Баку не ставить за мету витіснити Росію з Вірменії. Відомий азербайджанський експерт Фархад Мамедов наполягає, що нормалізація азербайджано-вірменських і турецько-вірменських відносин сама змінює зовнішньополітичні можливості Єревана. Адже значна частина залежності Вірменії від Росії була пов'язана з неврегульованим конфліктом з Азербайджаном і закритим кордоном із Туреччиною. Якщо обидва фактори слабшають, зростають можливості для диверсифікації зовнішньої політики, торгівлі, транспортних маршрутів і джерел безпеки. Тож російський вплив скорочується без прямого витіснення Росії.

Після війни 2020 року Баку отримало значно більший простір для зовнішньополітичного маневру. Військовий результат змінив співвідношення сил з Вірменією, енергетичні зв'язки з Європою залишаються важливим економічним ресурсом, транскаспійські маршрути підвищили значення Азербайджану для Центральної Азії, Туреччини та ЄС, а відносини з Китаєм стали важливішими. Баку підтримує робочі відносини з кількома центрами сили й уникає залежності від одного з них. Статус "середньої держави" для Азербайджану надзвичайно важливий, оскільки після звільнення Карабаху дозволяє позиціонувати себе як силу, спроможну до самостійних дій у регіоні.

Проте можливості такого балансування мають межі. Головною безпековою опорою Азербайджану залишається Туреччина: Шушинська декларація 2021 року закріпила союзницький характер відносин і передбачає консультації та взаємну допомогу у разі загрози безпеці чи територіальній цілісності. Стратегічний союз із Туреччиною забезпечує безпекову основу, а відносини з ЄС, Центральною Азією, Китаєм, США та Росією створюють простір для політичного й економічного маневру. Росія в цій системі залишається важливою, але вже не займає виняткового положення.

Жорстку реакцію Баку в історії з російськими пропагандистами азербайджанські коментатори пояснюють необхідністю дати Москві зрозуміти, що тиск не працює. Будь-яке висловлювання російських пропагандистів має отримати відповідну оцінку: якщо відповіді немає, в Москві це сприймають як поступку, а якщо поступка стає відповіддю на примус, імовірнішим є наступний епізод тиску.

Ця стратегія має ризики. Росія все ще може створювати проблеми азербайджанському бізнесу, трудовим мігрантам і діаспорним структурам, зберігаються значні торговельні й транспортні зв'язки. Географію не змінити: Росія залишатиметься одним із двох великих сусідів Азербайджану — разом з Іраном на півдні. Тому повний розрив не відповідає інтересам Баку. Москва також має підстави уникати такого сценарію: відкрита конфронтація з Азербайджаном неминуче посилила би позиції Туреччини та могла би прискорити військове й політичне зближення Баку з іншими партнерами, ще більше скоротивши російські можливості впливу на Кавказі.

Найімовірнішим результатом залишається тривалий період нестабільних, але функціональних відносин. Економічні контакти продовжуватимуться, президенти зберігатимуть можливість домовлятися напряму, окремі кризи можуть завершуватися частковою нормалізацією. Та повернення рівня довіри, який існував до авіакатастрофи, видається малоймовірним.

Нинішній конфлікт показує ширшу проблему російської політики на Південному Кавказі. Москва тепер має справу з регіоном, у якому сусідні держави отримали більше альтернатив: Туреччина стала сильнішим гравцем, Центральна Азія активніше виходить до Кавказу через Каспій, європейський інтерес до енергетики й транспортних маршрутів залишається високим, США знову беруть участь у регіональній дипломатії. Азербайджан користується цією ситуацією активніше за інших. Його політика не передбачає розриву з Росією — Баку прагне зберегти відносини, але більше не погоджується на те, що Москва повинна визначати межі його зовнішньополітичної поведінки. Саме ця зміна, а не черговий конфлікт навколо російських пропагандистів, визначатиме російсько-азербайджанські відносини найближчими роками.