Україна просить світ закрити «російські доми»: як працює мережа впливу

Міністр закордонних справ Андрій Сибіга публічно окреслив мету цих установ: за його словами, йдеться не про культурний обмін, а про «інструменти дезінформації, дестабілізації та шпигунства». Таку характеристику він дав усій системі, до якої зарахував і структуру «росспівробітництво», і центри під вивіскою «русский дом».

За логікою української сторони, ці майданчики є частиною ширшої боротьби за вплив на думки людей. Сибіга сформулював це так: «росія веде глобальну боротьбу за уми людей, використовуючи розгалужену мережу інструментів і каналів, зокрема “росспівробітництво” та культурні центри під назвою “русский дом”».

Практичним підґрунтям для звернення стали кроки, які вже зробили окремі європейські уряди. Найпоказовіший приклад — Німеччина: 18 вересня там припинив роботу «російський дім» у Берліні. Це рішення стало частиною ширшого комплексу заходів, ухвалених на початку вересня, коли німецька влада вирішила закрити останнє російське генеральне консульство — у Бонні — та розірвати угоду про діяльність берлінського центру. Формальним приводом став інцидент із безпілотником в аеропорту Лейпцига, відповідальність за який офіційний Берлін поклав на росію.

Позицію німецького уряду озвучив міністр закордонних справ Йоганн Вадефуль. За його словами, «російський дім» уже «давно не виконує мети культурного зв'язку між росією та Німеччиною», тому договір було вирішено розірвати.

Попри цю хвилю рішень, мережа не зникла. Як зазначає український міністр, щонайменше в семи європейських країнах такі центри продовжують функціонувати. Ще масштабнішою, за його оцінкою, є присутність у Африці, Центральній і Східній Азії, Азійсько-Тихоокеанському регіоні та Південній Америці.

Окремий аспект, на який звертає увагу Сибіга, — інституційна прив'язка. У частині держав офіційна інфраструктура мережі залишається незайманою, а подекуди «російський дім» вбудований безпосередньо в дипломатичну інфраструктуру росії. Саме це ускладнює реагування: ідеться не про незалежні культурні осередки, а про елемент державної машини, що діє під дипломатичним прикриттям.

Відповідно, українська дипломатія просить іноземні уряди визнати цю мережу загрозою національній безпеці. Аргументи, які передали партнерам, стосуються двох речей: обмеження поточної діяльності та повного закриття центрів.

Якщо дивитися на це як на інформаційний кейс, то боротьба точиться не стільки за будівлі, скільки за право визначати, чим насправді є ці майданчики — культурною дипломатією чи прикриттям для впливу. Кожне закриття чи, навпаки, збереження такого центру стає маркером того, чию рамку розуміння ухвалює конкретна країна.