Розшук російських пропагандистів: як Баку переводить суперечку з Москвою в площину безпеки

Азербайджан оголосив у міжнародний розшук трьох російських пропагандистів — Семена Уралова, Івана Князєва та Олексія Чадаєва. Рішення ухвалила генеральна прокуратура країни 18 серпня, і приводом стали ефіри, в яких азербайджанська сторона побачила заклики до насильницької зміни влади, підриву територіальної цілісності та фізичної розправи над представниками керівництва держави.

Реакція Баку вийшла за межі заяви: до МЗС викликали російського посла. Москва у відповідь відмежувалася від фігурантів справи, заявивши, що вони не представляють офіційну позицію Росії. Для Азербайджану така аргументація навряд чи виглядає переконливою.

У Баку нинішнє загострення не зводять до кількох пропагандистських ефірів. Передумови склалися раніше: вимога закрити "Російський дім" на початку 2025 року, жорсткі дії російських силовиків щодо азербайджанців у середині того ж року, скасування азербайджанською стороною культурних заходів росіян. Усе це перевело суперечку з дипломатичного рівня у сферу внутрішньої безпеки.

Переломним моментом стала катастрофа літака Azerbaijan Airlines 25 грудня 2024 року. Пасажирський Embraer E190 рейсу Баку — Грозний був уражений російською ракетою ЗРК "Панцир-С1" під час підльоту до Грозного. Літак збився з курсу, перетнув Каспійське море і розбився поблизу аеропорту Актау в Казахстані. На борту перебували 67 осіб: 38 загинули, 29 дістали поранень.

Росія спершу категорично відкидала свою провину, і лише під систематичним тиском Баку погодилася визнати її частково. Для президента Ільхама Алієва ключовим тоді було питання відповідальності: визнання, покарання винних, компенсації. Поведінка Москви після катастрофи в Азербайджані була сприйнята як свідчення того, що Росія досі очікує особливого режиму відносин із державами колишнього СРСР, у якому її публічна відповідальність неприпустима. Події 2025 року лише посилили це сприйняття.

Азербайджанські аналітики пов'язують ці процеси з поступовим скороченням російського впливу на Південному Кавказі. У такому прочитанні Москва вдається до інформаційного, діаспорного та економічного тиску саме тому, що її традиційні політичні важелі ослабли. Офіційне Баку формулює це обережніше, але не наполягає, що кожна антиазербайджанська кампанія організована Кремлем. Водночас там дедалі менше вірять у те, що системні російські медіа, чиновники чи пов'язані з державою коментатори діють винятково як приватні особи: межа між офіційним і неофіційним російським дискурсом для Баку виглядає значно розмитішою, ніж її подає російське МЗС.

У відповідь Азербайджан намагається встановити власні правила гри. Погрози керівництву, територіальній цілісності чи спроби втручання у внутрішню політику тут розглядають як питання державної безпеки. Саме цим пояснюється масштаб реакції на трьох пропагандистів, яка за інших обставин могла б залишитися медійним скандалом. Показово, що поза межами України до 18 серпня 2026 року ніхто на пострадянському просторі не відкривав кримінальних проваджень щодо російських пропагандистів і не оголошував їх у міжнародний розшук.

Однак напруженість між Баку і Москвою не можна пояснювати лише інформаційною політикою. За останні п'ять років змінилося становище самої Росії в регіоні. До 2020 року Москва була головним зовнішнім посередником у карабаському конфлікті: військова присутність у Вірменії, відносини з Азербайджаном і роль у переговорах давали їй можливість впливати на обидві сторони. Після війни 2020 року ця система почала руйнуватися, а після повернення Азербайджаном повного контролю над Карабахом у 2023-му російська миротворча місія втратила функціональне значення. Мирний процес між Вірменією та Азербайджаном додатково звужує російські можливості.

В азербайджанському експертному середовищі наголошують, що Баку не ставить за мету витіснити Росію з Вірменії. Азербайджанський експерт Фархад Мамедов наполягає, що нормалізація азербайджано-вірменських і турецько-вірменських відносин сама по собі змінює зовнішньополітичні можливості Єревана. Адже значна частина залежності Вірменії від Росії була пов'язана з неврегульованим конфліктом з Азербайджаном і закритим кордоном із Туреччиною. Якщо обидва фактори слабшають, зростає простір для диверсифікації зовнішньої політики, торгівлі, транспортних маршрутів і джерел безпеки. Тобто російський вплив скорочується без прямого витіснення Росії.

Після війни 2020 року Баку отримав значно більший простір для зовнішньополітичного маневру. Військовий результат змінив співвідношення сил з Вірменією, енергетичні зв'язки з Європою залишаються важливим економічним ресурсом, транскаспійські маршрути підвищили значення Азербайджану для Центральної Азії, Туреччини та ЄС, а відносини з Китаєм стали важливішими. Баку намагається підтримувати робочі стосунки з кількома центрами сили й уникати залежності від одного з них. Статус "середньої держави" для Азербайджану надзвичайно важливий, оскільки після звільнення Карабаху дозволяє позиціонувати себе як силу, здатну діяти самостійно на Південному Кавказі.

Але можливості такого балансування мають межі. Головною безпековою опорою залишається Туреччина: Шушинська декларація 2021 року закріпила союзницький характер відносин і передбачає консультації та взаємну допомогу у разі загрози безпеці чи територіальній цілісності. Стратегічний союз із Туреччиною дає безпекову основу, а відносини з ЄС, Центральною Азією, Китаєм, США та Росією — простір для політичного й економічного маневру. Росія в цій системі залишається важливою, але вже не має виняткового положення.

Жорстку реакцію Баку в історії з пропагандистами азербайджанські коментатори пояснюють необхідністю дати Москві зрозуміти, що тиск не працює і що будь-яке висловлювання російських пропагандистів має отримати відповідну оцінку. Логіка така: якщо відповіді немає, в Москві це сприймають як поступку, а поступка у відповідь на примус робить імовірнішим наступний епізод тиску.

У цієї стратегії є ризики. Росія все ще може створювати проблеми азербайджанському бізнесу, трудовим мігрантам і діаспорним структурам; зберігаються значні торговельні й транспортні зв'язки. Географію не змінити: Росія залишатиметься одним із двох великих сусідів Азербайджану — разом з Іраном на півдні. Тому повний розрив не відповідає інтересам Баку. Москва теж має підстави його уникати: відкрита конфронтація з Азербайджаном неминуче посилила б позиції Туреччини й могла б прискорити військове та політичне зближення Баку з іншими партнерами, ще більше скоротивши російські можливості впливу на Кавказі.

Найімовірнішим результатом залишається тривалий період нестабільних, але функціональних відносин. Економічні контакти продовжуватимуться, президенти зберігатимуть можливість домовлятися напряму, окремі кризи можуть завершуватися частковою нормалізацією. Але повернення рівня довіри, який існував до авіакатастрофи, виглядає малоймовірним.

Нинішній конфлікт показує й ширшу проблему російської політики на Південному Кавказі. Москва має справу з регіоном, де сусідні держави отримали більше альтернатив: Туреччина стала сильнішим гравцем, Центральна Азія активніше виходить до Кавказу через Каспій, європейський інтерес до енергетики й транспортних маршрутів залишається високим, США знову беруть участь у регіональній дипломатії. Азербайджан користується цим активніше за інших.

Його політика не передбачає розриву з Росією. Баку прагне зберегти відносини, але більше не погоджується на те, що Москва визначатиме межі його зовнішньополітичної поведінки. Саме ця зміна, а не черговий конфлікт навколо російських пропагандистів, визначатиме російсько-азербайджанські відносини найближчими роками.