Баку проти російської пропаганди: як Азербайджан змінює правила гри з Москвою

Азербайджан вирішив не залишати без відповіді те, що в Баку вважають прямими закликами до повалення влади. 18 серпня генеральна прокуратура країни оголосила в міжнародний розшук трьох російських пропагандистів — Семена Уралова, Івана Князєва та Олексія Чадаєва. Підставою стали їхні ефіри, в яких азербайджанська сторона побачила заклики до насильницької зміни влади, порушення територіальної цілісності та фізичної розправи над керівництвом держави.

Після цього до МЗС Азербайджану викликали російського посла. Москва у відповідь заявила, що фігуранти справи не представляють офіційну позицію Росії. У Баку таку аргументацію навряд чи вважають переконливою.

Суть кейсу, втім, не зводиться до кількох пропагандистських ефірів. Причини нинішнього загострення сформувалися раніше. Ще на початку 2025 року Азербайджан вимагав закрити "Російський дім", згодом — жорсткі дії російських силовиків щодо азербайджанців у середині того ж року та скасування культурних заходів росіян в країні. Для Баку все це перевело суперечку з дипломатичного рівня у сферу внутрішньої безпеки.

Переломним моментом стала катастрофа літака Azerbaijan Airlines 25 грудня 2024 року. Пасажирський Embraer E190 рейсу Баку — Грозний був уражений російською ракетою ЗРК "Панцир-С1" під час підльоту до Грозного. Літак збився з курсу, перетнув Каспійське море та розбився поблизу аеропорту казахстанського Актау. На борту перебували 67 осіб: 38 загинули, 29 дістали поранень. Росія спочатку категорично відкидала провину, і лише під систематичним тиском Баку погодилася визнати її частково.

Для президента Ільхама Алієва тоді центральним було питання відповідальності російської сторони — визнання, покарання винних і компенсації. Поведінка Москви після катастрофи була сприйнята в Азербайджані як свідчення того, що Росія досі очікує особливого режиму відносин із державами колишнього СРСР, у якому її публічна відповідальність неприпустима.

Доказова база цього сприйняття спирається на кілька ліній. Азербайджанські аналітики пов'язують загострення з поступовим скороченням російського впливу на Південному Кавказі: в їхній інтерпретації Москва вдається до інформаційного, діаспорного та економічного тиску саме тоді, коли її традиційні політичні важелі слабшають. Офіційне Баку формулює це обережніше. Воно не стверджує, що кожна антиазербайджанська кампанія організована Кремлем, але дедалі менше приймає пояснення, за якими системні російські медіа, чиновники чи пов'язані з державою коментатори діють винятково як приватні особи. Межа між офіційним і неофіційним російським дискурсом для Баку виглядає значно менш чіткою, ніж її представляє російське МЗС.

Друга лінія — структурна. До 2020 року Москва була головним зовнішнім посередником у карабаському конфлікті: військова присутність у Вірменії, відносини з Азербайджаном і роль у переговорах давали змогу впливати на обидві сторони. Після війни 2020 року ця система почала руйнуватися, а після повернення Азербайджаном повного контролю над Карабахом у 2023-му російська миротворча місія втратила функціональне значення. Мирний процес між Вірменією та Азербайджаном додатково скорочує російські можливості: значна частина залежності Єревана від Москви була пов'язана з неврегульованим конфліктом і закритим кордоном із Туреччиною, і якщо обидва фактори слабшають, зростає простір для диверсифікації зовнішньої політики, торгівлі, транспортних маршрутів і джерел безпеки. Азербайджанський експерт Фархад Мамедов наполягає, що нормалізація азербайджано-вірменських і турецько-вірменських відносин сама змінює зовнішньополітичні можливості Єревана. Тобто російський вплив скорочується без прямого витіснення Росії.

На цьому тлі Баку намагається встановити власні правила. Погрози керівництву, територіальній цілісності чи спроби втручання у внутрішню політику тут розглядають як питання державної безпеки — саме це пояснює масштаб реакції на трьох пропагандистів, яка за інших обставин могла б залишитися медійним скандалом. Показово, що, окрім України, до 18 серпня 2026 року ніхто на пострадянському просторі не відкривав кримінальні провадження щодо російських пропагандистів і не оголошував їх у міжнародний розшук. Логіка Баку проста: якщо відповіді немає, в Москві це сприймають як поступку, а поступка у відповідь на примус робить імовірнішим наступний епізод тиску.

Водночас у цієї стратегії є межі. Росія все ще може створювати проблеми азербайджанському бізнесу, трудовим мігрантам і діаспорним структурам, зберігаються значні торговельні й транспортні зв'язки, а географію не змінити — Росія залишається одним із двох великих сусідів Азербайджану разом з Іраном на півдні. Повний розрив не відповідає інтересам Баку. Москва теж має підстави його уникати: відкрита конфронтація неминуче посилила б позиції Туреччини та могла б прискорити зближення Баку з іншими партнерами, ще більше скоротивши російські можливості на Кавказі.

Саме тому найімовірнішим результатом залишається тривалий період нестабільних, але функціональних відносин. Економічні контакти продовжаться, президенти збережуть можливість домовлятися напряму, окремі кризи можуть завершуватися частковою нормалізацією. Але рівень довіри, який існував до авіакатастрофи, навряд чи повернеться.

Ширший висновок полягає в тому, що нинішній конфлікт відображає зміну самої конфігурації регіону. Москва має справу з Південним Кавказом, де сусідні держави отримали більше альтернатив: Туреччина стала сильнішим гравцем, Центральна Азія активніше виходить до Кавказу через Каспій, європейський інтерес до енергетики й транспортних маршрутів залишається високим, а США знову беруть участь у регіональній дипломатії. Азербайджан користується цим активніше за інших, не ставлячи за мету розрив із Росією. Баку прагне зберегти відносини, але більше не погоджується на те, що Москва визначатиме межі його зовнішньополітичної поведінки. Саме ця зміна, а не черговий конфлікт навколо пропагандистів, визначатиме російсько-азербайджанські відносини найближчими роками.