Чотири канали, один наратив: як втікачі-політики працюють з українським порядком денним

Інститут масової інформації дослідив по 50 публікацій із чотирьох Telegram-ресурсів, пов'язаних із колишніми українськими політиками-втікачами Миколою Азаровим, Олегом Царьовим, Володимиром Олійником та проєктом «Другая Украина», який пов'язують із Віктором Медведчуком. Загалом опрацювали 200 дописів. Україна була одним із центральних об'єктів у 74% публікацій, тоді як суто внутрішнім російським темам присвятили лише 19 із 200 матеріалів — 9,5%.

Найстійкішим наративом дослідники називають подання мобілізації як негативного явища. Окремі конфлікти, випадки порушень чи сімейні історії використовують для узагальнень про нібито принципову ворожість держави до власних громадян. Така тема дає змогу одночасно працювати з кількома чутливими сюжетами: страхом за особисту безпеку, недовірою до інституцій, конфліктом між громадянами і владою та втомою від війни. Для потрібної інтерпретації не обов'язково вигадувати саму подію — достатньо систематично відбирати найконфліктніші випадки, виривати їх із ширшого контексту й подавати як доказ загальної тенденції.

Другий повторюваний мотив — теза про нібито «зовнішнє управління» Україною. Західну військову та фінансову допомогу, переговори з партнерами й політичні вимоги західних держав подають не як складову міжнародної взаємодії, а як свідчення відсутності української суб'єктності. Ця рамка водночас зміщує акцент із російської агресії та малює війну як протистояння Росії із Заходом, де Україна нібито лише інструмент.

Ще один прийом — персоналізація політики. Значна частина повідомлень зосереджена на президентові Володимиру Зеленському, а складні рішення пояснюють його особистими мотивами, боротьбою за владу чи залежністю від іноземних партнерів. Державні інституції описують через узагальнені образи «київського режиму», «маріонеткової влади» чи внутрішньої змови. Окремо дослідники фіксують тоталізацію проблем: корупцію, економічні труднощі та соціальну напругу подають не як конкретні явища з причинами й масштабом, а як ознаки нібито системної неспроможності всієї держави.

Кожен ресурс має власну роль. Канал Олега Царьова поєднує воєнну хроніку з політичним коментуванням: 44% дописів у вибірці стосувалися політики, 34% — війни, 22% — інших тем, а Україна була центральним об'єктом у 66% публікацій. Політична частина будується на трьох тезах: українська влада нібито слабка й конфліктна, силова мобілізація свідчить про протистояння держави з громадянами, а ключові рішення залежать від США та ЄС. Воєнний контент забезпечує регулярний потік повідомлень про удари й фронт; паралельне подання російських та українських ударів може створювати конструкцію «взаємних ударів», яка без належного контексту зміщує увагу від причинно-наслідкової асиметрії війни до технічного порівняння дій сторін.

Канал Миколи Азарова має виразно політичний характер: 64% публікацій присвячені політиці, 16% — безпосередньо війні, Україна була центральним об'єктом у 78% дописів. Колишній глава уряду використовує свій статус для формування «авторитетної» позиції щодо економіки, енергетики, відносин із ЄС і НАТО, порівнюючи сучасну Україну з періодом уряду часів Віктора Януковича. Ключова конструкція — протиставлення України до 2014 року та сучасної держави: 2014-й подають як «державний переворот», а нинішні проблеми — як його наслідок. Повторюється й теза про відсутність української суб'єктності: Зеленського називають «маріонеткою Заходу», а ключові рішення приписують американським політикам або спецслужбам.

Канал Володимира Олійника виконує передусім функцію агрегатора: 62% дописів стосувалися політики, 20% — війни, 18% — інших тем, Україна була центральним об'єктом у 74% публікацій. Значну частину контенту він отримує через репости інших ресурсів, зокрема каналів ув'язненого нардепа Олександра Дубінського, нардепа-втікача Артема Дмитрука, пропагандистів Анатолія Шарія, Дмитра Васильця, а також російських пропагандистських каналів. Тобто він не стільки створює власну систему аргументів, скільки відбирає й поширює повідомлення про корупцію, мобілізацію, «зовнішнє управління» та конфлікт влади із суспільством. Окрему увагу приділено антимобілізаційним повідомленням, які через окремі конфлікти чи сімейні історії творять максимально емоційні образи. Українська мова таких публікацій сама собою не свідчить про склад аудиторії, але зменшує мовну та контекстну дистанцію до українського інформаційного простору.

Проєкт «Другая Украина» відрізняється ширшим набором тем: поряд із політикою та мобілізацією він публікує матеріали про економіку, банківські послуги, соціальні виплати, енергетику, роботу «Дії» та «Резерв+», правила бронювання. У вибірці 78% публікацій були пов'язані з Україною, 56% стосувалися переважно внутрішніх подій, ще 22% — одночасно України та Росії. Практично корисний контент створює регулярний контакт аудиторії з каналом, після чого довіра, сформована на сервісних повідомленнях, потенційно переноситься і на політичні матеріали. Як приклад наводять повідомлення про нібито вимогу Європи мобілізувати українських жінок: джерелом у ньому названо службу зовнішньої розвідки РФ, а незалежних підтверджень не було. Така публікація одночасно підсилює наратив про нібито вичерпання людського ресурсу України та тезу, що Захід визначає, кого Україна має відправляти на фронт.

Попри різні формати, всі чотири ресурси повертають аудиторію до схожих інтерпретаційних рамок: сумнівів у легітимності влади, конфлікту між громадянином і державою, неспроможності інституцій та обмеженої української суб'єктності. «Для підтримання одного наративу не потрібно, щоб усі джерела говорили однаково», — зазначають автори дослідження. Один ресурс може створювати «експертне» пояснення, інший — емоційний кейс, третій — масово його поширювати, а четвертий — утримувати аудиторію корисною інформацією. Найчутливішою темою у вибірці названо мобілізацію, другою ключовою лінією є «зовнішнє управління», третьою — корупція та «занепад», коли реальні проблеми використовуються як аргумент про тотальну неспроможність держави. У наступних дослідженнях ІМІ планує проаналізувати, хто саме підхоплює повідомлення цих каналів і через які платформи вони потрапляють в український інформаційний простір.